— А може, й казав! Хто знає!
— Цей ідилічний пагорб, чи конус, наші інженери геніально використали як основу для металевих опор віадука. Залізничне полотно перекинуто через прірву до вершини конуса просто в повітрі, на величезній висоті. Ось побачите, ми рухатимемось по дуже вузькому колу — насправді ж це спіраль — навколо невеликої зеленої верхівки конуса, й оскільки наш вагон останній, а поїзд дуже довгий, то ми побачимо, як паровоз нашого власного поїзда їхатиме немовби на нас. Паровоз нашого власного поїзда! Дивовижно, правда ж?
Головний редактор, укручуючи штопор, промовив так, ніби колись це вже писав:
— Американські інженери приїздили до нас спеціально для того, щоб познайомитися з цим шедевром німецького залізничного будівництва.
— Навіщо ж? — здивувався банкір, побачивши, що дружина скидає з пальців масивні персні з діамантами — по два на кожній руці.
— Хай будуть у тебе.— І всміхнулася вже знайомою йому лагідною материнською усмішкою.
Всі дружинині вчинки, коли вони якимось незбагненним чином були пов’язані з народженням дитини, банкір завжди сприймав без заперечень.
Під німими поглядами супутників він заходився ретельно вкладати персні в невеличку шкатулку зі свинячої шкіри, в якій на білому шовку вже лежало кілька коштовних кулонів, діамантове намисто та довга, згорнута кільцями низка великих перлів. І, вкладаючи, він розповідав:
— Проїжджаючи віадук, ми перебуватимемо на висоті п’ятсот двадцять метрів над дном долини. їдеш, так би мовити, в повітрі. Схили цієї долини такі круті, що на її дно, можливо, спускалась коли-небудь тільки сарна, але людина — ніколи. Зате все видно як на долоні, бо коло, тобто спіраль, таке вузьке, що поїзд, аби не зійти з рейок і не полетіти в прірву...
— П’ятсот двадцять метрів?! Красненько дякую!
— ...рухається надзвичайно повільно.
Священик трохи стривожився. Всі мовчали. Всім бачився вбудований у повітря віадук, який перетинав прірву, і поїзд, що повільно огинає по вузькій спіралі рейок вершину конусоподібного пагорба.
Незадовго перед виїздом пасажири смачно пообідали, і тепер мірне погойдування вагона наганяло на них сон.
Університетському професорові, який уже дрімав, вчувалося, ніби колеса безперервно й одноманітно вистукують: «Коли пес... з ковбасою... через камінь скаче... Коли пес... з ковбасою... через камінь скаче...»
«Капарці в соусі на обід були просто-таки непе- ревершені,— думав банкір.— Так, прагнення людини до досконалості спостерігається в усьому».
«...з ковбасою... через камінь скаче...»
А головний редактор, оскільки, крім нього, вже майже всі дрімали, перевіряв винятково для себе самого правильність
