повільно, неначе ніколи в житті не мав стільки вільного часу, просувався до дверей.
— Як?! Невже не можна нічого вдіяти?
Аж тепер університетський професор повернув голову:
— Що сталось?
Збоку все виглядало так: величезний гірський краєвид, зубчаста колія, що стрімко спадає в долину, а колією не котиться, не їде і не мчить, а летить у прірву щось темне і крихітне-крихітне.
— Зупинити вагон уже взагалі неможливо,— докинув робітник через плече.— Ніщо тепер його не зупинить.— Він ступив у коридор, губи його побіліли, в грудях похололо.— Це наша смерть.
— Що ж сталося? Га? Сталося щось? — університетський професор підвівся з м’якого сидіння.
Священик, все ще не ймучи віри, відповів:
. — Кажуть, ми відчепились.
Банкір, ще на ціле життя далекий від думки про смертельну небезпеку, але вже пополотнілий, обурено проказав:
— Але ж залізнична адміністрація мусила...
Голови офіцера та комівояжера — вони одночасно
виглянули у вікно — знов з’явилися у вагоні, їхні обличчя були білі як смерть.
До вагона ввірвалася дійсність. Усі повклякали, хто де стояв. Онімілий комівояжер, безтямно шукаючи порятунку, кинувся до виходу.
На нещільному стику рейок летючий вагон підстрибнув на метр заввишки, і всі, хто стояв, мов підкошені попадали одне через одного на м’які сидіння. Під різноголосі зойки жаху вагон знов з брязкотом опустився на рейки.
На першому ж повороті він мав зірватися з рейок і, пролетівши трохи в повітрі, розірватися, як снаряд.
Шість пар осклянілих очей.
Тільки вагітна зустрічала неминуче лагідним поглядом, який ставав дедалі покірнішим і гнітючішим,— поглядом, у якому відбивалось усе, що діялося довкола. Якби зараз жінка розродилася, то дитина з’явилася б на світ зі слідами катастрофи на обличчі.
Університетський професор також перемінився на виду. Це вже не був професор університету. Пенсне, кепі, шотландський плед валялися на підлозі. Обличчя стало маленьким, вугластим. У неминучу смерть він іще не вірив.
Ще не вірив ніхто. Банкір допитувався:
