— Ти не боїшся? Нам не слід боятися, правда?
Хто до останньої миті не вірить у життя, хоч би яка смертельна небезпека йому загрожувала?!
Хтось белькотів якісь поради, сам не вірячи в них. Вагон потрібно, мовляв, зупинити. Треба вистрибнути.
Вони вже не могли навіть визирнути у вікно. Зустрічний потік повітря видавлював очі.
Короткий різкий тріск і чорна блискавка, за мить знов небо — вагон кулею пролетів крізь тунель.
Офіцер, відважний чоловік, який на фронті сміливо наражав своє життя на небезпеку І ніколи не втрачав надії залишитися живим, ще зберігав витримку. Він шукав якогось виходу; напружуючи всі м’язи, аж жили на лобі напиналися, він шукав ради, якої не існувало. Перед ним не було ворога, якого можна подолати сміливістю й відвагою.
Вагітна затулила обличчя руками. З глибини її утроби помалу підіймався і наростав крик— ніхто не звертав на це уваги. Крик просочувався крізь пальці, переходив у пронизливе квиління й нарешті обернувся на хрип. Вагітна втратила надію на власне життя і життя своєї дитини.
Жінка прийняла руки від обличчя, яке ще не скам’яніло. Зі стогоном оплакувала вона своє повнокровне життя й інше, ще не почате.
Все це ні на мить не привернуло уваги її чоловіка. Бо щомиті той, хто розпорошує свою увагу, хто не готовий вистрибнути, може розлетітися на шматки. Повинна ж бути якась можливість врятуватися, адже смерть неможлива!
Одна вісь розігрілася від тертя й почала посвистувати. Паузи між її свистом дедалі коротшали і нарешті зникли зовсім. Тепер падіння супроводжувалося свистом, який заглушав усі інші звуки й скидався на людський крик, що досяг своєї верхньої і останньої межі.
Глухі, різкі удари на стиках рейок. Вагон тріщав і підстрибував.
Університетський професор все потирав обома руками скроні, відчуваючи під пальцями крижаний жах; по- думки він заходив у свою віллу, ступав до затишного кабінету й сідав у крісло за письмовим столом; зеленим світлом спалахував абажур лампи. Зі смертельного страху професор сам собі брехав і брехнею відганяв страх.
Безсила туга за життям змусила банкіра уявити собі, як він виходить з поїзда, що прибув точно за розкладом на кінцеву станцію в долині.
Були секунди, коли старий священик уже ніби не жив, на цілі секунди його обличчя покидали всі ознаки життя. Але бажання жити знов і знов будило в ньому пекельний ляк.
Біля дверей стояв студент корпорант і потьмянілими витріщеними очима запитально дивився на старших, які мали знати краще, ніж він, що треба зробити для його порятунку. Відповіді він не одержував.
У головного редактора з рота текла слина.
Гнаний приглушеним стогоном вагітної, комівояжер кидався від вікна до проходу, з купе в купе, з одного кінця вагона в
