другий. Виходу не було.
Прокурора, агітатора й шпига, що повчіплювалнся в багажну сітку й заразом один в одного, метляло з боку в бік.
Обличчя вагітної позеленіло. В неї почалися перейми.
На її плечі ще й досі лежала рука, яка, здавалося, відділилась від тіла банкіра й сама обнімала жінку; бо внутрішнім зором банкір усе вдивлявся в станцію у долині, до якої знов і знов точно за розкладом підходив поїзд. Він дасть кошти на лісову школу для дітей робітників. Це була його обітниця.
Обітницю давав кожен. Вже всі дали свої обітниці, повторюючи їх і збільшуючи.
Робітник усе життя працював для того, щоб їсти, а їв — щоб працювати. Ось його мати вибілює на моріжку хазяйську білизну. Кухарка хазяїна дає п’ятирічному хлоп’яті прачки, яке сидить поруч, скибку білого хліба, щедро намазану маслом. Знов і знов зринає цей найчудовіший спогад дитинства — біла білизна, білий хліб, біле масло, яскраве сонце. А вагон мчить у долину.
За вікном щось мигнуло. Вокзал? Пастухова хижа? Полустанок?
Зелені луки, скелі. Білопінний водоспад. Гірський потік. Невеличкий залізничний місток і ще дужчий тріск. Ліс. Ще один місток. Зелені луки. Щось жовте — то була череда корів на випасі.
До ритму будь-якого поїзда можна підібрати мелодію; для ритму цього снаряда мелодії не існувало.
Краєвид з гуркотом пролітав мимо.
В купе нікого вже не було. Всі збились у проході. Шукаючи порятунку, пасажири з криками металися туди й сюди. Тільки всіма покинута вагітна напівлежала на сидінні, стогнала і корчилась від болю.
Робітник ще був здатний сприймати звуки. Він прислухався до пронизливого свисту. Він ще спроможний був думати. Він думав: «Вагон ось-ось спалахне. Спалах* не яскравим полум’ям».
І раптом смерть увірвалася до летючого вагона і розвіяла надію — ще велику, як саме життя, і вже мізерну, як порошинка: банкір уявив собі віадук. Він закричав:
— Віадук! Віадук! — Впавши на руки й коліна, поліз рачки, хрипко, по-тваринному ревучи.
В голубому спалаху, який спопелив усяку надію, всі побачили вбудований в повітря віадук, що завис на висоті п’ятсот двадцять метрів — смертельне вузьке коло, з якого вагон на такій шаленій швидкості неодмінно зірветься.
— Віадук! Віадукі
— Віадук?
Це були останні звуки людської мови, але їх уже заглушили крики смертельного жаху, для яких нема слів у жодній мові.
