ялин, неквапно йшов невеличкий, кругленький машиніст паровоза. Він мав вигляд людини, яка, доклавши всіх зусиль, щойно закінчила важку роботу і тепер байдужа до всього, що її оточує. Чоловік дивився собі під ноги й витирав червоною хусточкою впріле обличчя.
Пролунав здавлений заливистий крик немовляти. Породілля опритомніла. В її очах відбилося запитання. Вона намацала рукою тільце дитини і знов стулила повіки.
Банкір, прислухаючись, повернув голову. Він уже побачив дружину — й одразу відвів погляд.
— Зчеплення ціле. Певно, зчіплювач забув накинути гаки,— мовив машиніст, нахилившись біля буферів. Потім накинув запобіжні гаки й попросив усіх заходити до вагона.
— Ну, я мовчу,— сказав комівояжер, якому першому повернуло мову.
Мозки запрацювали знов. Коліна ще тремтіли. Всі допомагали один одному підійматися до вагона. У студента корпоранта був такий вигляд, наче він міркував: «Вони, мабуть, знають, що роблять». Він зайшов останнім.
Наближаючись до паровоза, машиніст витирав хусточкою шию. У траві, підперши рукою голову, сидів робітник і дивився на паровоз,-з якого капало мастило. Котел парував.
— Зараз рушимо далі. Вилазь. Можеш до кінця їхати зі мною.
Закинувши на плече косу, полем навпростець під гору вже поспішав на поміщицький луг, що розкинувся в головній долині та на схилі, селяннн-поденник. Разом з десятьма іншими заробітчанами та наймитами він узявся викосити луг за пообіддя та протягом ночі, яка обіцяла бути прохолодною й місячною. Губи його ворушились, лівою рукою він загинав пальці на правій,— чоловік підраховував втрачений заробіток.
«Наша дитина!.. Ми з дружиною були такі близькі. Такі близькі! — думав банкір.— А тепер?.. І все через отого п’яного залізничника, що не накинув запобіжні гаки!»
Зайшовши нарешті до купе, де серед небаченого погрому лежала його дружина з закривавленою дитиною в закривавлених руках, він спробував її втішити:
— Тепер усе позаду. А ти так боялася пологів. Тепер усе минулося, і в нас є дитина.
Вона заплющила повіки, її рука, що лежала на дитині, здригнулась. «Нічого не сталося? Невже не сталося чогось такого, в чому ти повинен зізнатись, якщо не хочеш, щоб усе твоє життя з цієї миті стало суцільною брехнею?» — запитувала поглядом знесилена жінка.
Він дбайливо вкрив її коліна пледом, позбирав на підлозі коштовності й замкнув шкатулку зі свинячої шкіри.
«Оскільки це сталося, то чи не було все його життя аж до відходу поїзда суцільною брехнею? — думала жінка.— І тільки на короткий час, на якусь чверть години, оголилася правда — його правда: кожний для себе».
Перед її внутрішнім зором стояв робітник, ніби то саме він був її чоловік.
— Скоро приїдемо. Тоді я потурбуюсь про все — про акушерку, лікаря, квіти. Про все-все!
