— Один пасажир пішов з життя, один прийшов — рівновага! — докинув комівояжер.— Щастя, що ваша дружина не бачила, як сама рука висіла на ручці, коли тіло вже відірвалось.
Тут університетський професор з подивом запитав:
— А де ж, власне, отой віадук?
Банкір пояснив:
— Віадук—мені це потім спало на думку — лежить на головній магістралі, а наш вагон полетів у долину бічною віткою. Але й без віадука — красненько дякую!
Коли поїзд з деревом повільно в’їжджав у двір лісопильні, де закінчувалась колія, священик промовив:
— А тепер подякуймо господу богу, який нас урятував.
Через десять хвилин породілля вже лежала в чистій постелі. Були біля неї і квіти, і лікар, і акушерка. В неї було все. Все, крім віри в свого чоловіка.
Священикові, який поцікавився, чи не бажає вона, не зволікаючи, охрестити новонародженого, жінка звеліла передати, що. вона — єврейка.
Банкір стояв біля її ліжка. Він казав:
— Мені так хочеться, так хочеться зостатися з тобою. Але, на жаль; це неможливо. Річ у тім, що завтра загальні збори акціонерів — я сам представляю сорок процентів усього капіталу — обговорюватимуть давно задуманий план злиття фірм. Концерн, що має утворитись, буде найбільший в усій галузі промисловості, він матиме капітал і силу, достатні для того, щоб поглинати інші підприємства. Знаєш, ми навіть зможемо диктувати ціни.
Вона не відповіла.
Прокурор з агітатором у супроводі шпига вже були на шляху до станції в головній долині. Прокурор кілька хвилин мовчав, зібравши на чолі зморшки, неначе міркував, як краще висловити свою думку. Нарешті промовив:
— Наш політ у вагоні — це своєрідна революція. Тепер знов мають запанувати спокій і порядок.
— А то ви зажадаєте довічного ув’язнення або смертної кари, чи не так?
— Саме так,— відповів прокурор.
Сутеніло. Денні звуки завмирали, на. землю спадали перші вечірні тіні, і вся долина ставала* дзвінкою, прозорою. Сюрчання цикад та голоси тварин лунали гучніше. Вдалині темнів гурт робітників, що простували полем до села; за ними, калатаючи дзвіночками, поверталися з. випасу корови. Де-не-де в полі, зігнувшись, іще працювали селяни; самітний орач неквапом спускався
з пагорба додому, і ного силует, що чітко вимальовувався на світлому тлі втомлених гір, розтанув у сутінках долшш.
