СЛУЖБОВЕЦЬ
Службовець магістрату Гефер — невибагливий чоловік — і після «великого безладдя», яким у його очах була війна, лишився жити в похмурій наріжній кімнаті вдови Гонер, де було прохолодно, мов -у погребі, і пахло синькою для білизни. Поступово його життя повернулося в колію одноманітних канцелярських буднів.
Фрау Гонер та її дочка, годувальника яких проковтнула війна, жили з того, що шили сорочки для крамниці готового одягу.
Надомну роботу, казали вони, дві сумлінні швачки матимуть завжди, бо завжди потрібні сорочки. Та й пан Гефер, без сумніву, дуже порядний квартирант, акуратно платить і не любить ніяких змін. Він, очевидно, не має наміру одружуватись, а проживе ще багато років. Отож, коли мати навіки склепить очі, дочка зможе бути спокійною за своє майбутнє.
Щоранку пана Гефера будив дзвінок його випробуваного будильника. Він одразу ж кидав пильний погляд на циферблат, і всі двадцять два роки стрілки незмінно показували сьому годину. Потім лівий лікоть впирався в подушку, а тулуб трохи повертавсь до вікна: пан Гефер дивився, яка надворі погода.
Кілька років тому службовець тижнями сушив собі ‘ голову над тим, чи не краще ставити чайник відразу, щойно встанеш з постелі, щоб вода встигала закипати, поки він одягнеться. Проте чоловік волів не запроваджувати цього вже тоді чужого йому єству нововведення, а й далі робити все по черзі. Кожен його день — від сьомої ранку й до миті, коли він заплющував очі й засинав,— проходив з тією самою усталеною послідовністю. Помалу на його обличчя лягали зморшки.
Відтоді, як кілька років тому в стравохід йому попала волосинка, Гефер навчився бути обережним. Оглянувши стерту і вже м’яку, як губка, зубну щітку, він, як завжди, і цього ранку висмикнув ще одну відстовбурчену волосинку.
Аж коли пан Гефер натягнув поверх накрохмалених манжетів ще одні — ластикові, в голубу та білу смужку,
і був уже цілком одягнений, він поставив на невеличку спиртівку чайник.
Як людина ощадна, він намагався не дихати на спиртівку, щоб зберегти все жалюгідне тепло її синюватого полум’я. Сидів за столом, як завжди, трохи боком і знов міркував про те, як розподілити свою платню так, щоб вигадати на омріяні золоті окуляри та нову окантовку для крисів котелка. Стара окантовка в тому місці, де рука береться за котелок, коли вітаєшся, вже геть протерлась. Крім того, щоденні видатки потрібно, як і до війни, знову привести у відповідність з платнею.
Всю війну ці чверть години — поки закипав чайник — пан Гефер з дня на день марно сушив собі голову цими трьома проблемами, що мали спільний корінь: дедалі дорожче життя.
Думку одного з колег, який звинувачував найвищі органи влади в тому, що вони свідомо не бажають збільшити зарплату відповідно до зростання цін, пан Гефер рішуче відкидав. Він уперто шукав прорахунку в щоденних своїх витратах, прагнучи будь-що відновити крихітний власний лад як твердиню проти великого безладдя.
Але невпинне зростання цін знов і знов зводило всі його розрахунки нанівець. Здебільшого траплялося так, що не встигав він іще пристосуватися до одного підвищення цін, як наставало друге і вже було оголошено наступне.
