навколо цього невеликого снаряда.
Аж коли машиніст випроставсь, він побачив за мет- трів п’ятсот вагон, що кулею наближався до поїзда. Роздумувати було ніколи: ця бічна вітка одноколійна. Зняти гальма. Повний хід!
Проте відстань між вагоном і поїздом ще якусь хвилю швидко скорочувалась. Але спуск був крутий, а товарняк з деревом набагато важчий, ніж вагон.
Ніколи ще поїзд не мчав так швидко в долину.
Через безмірно довгих півхвилини обидва снаряди, яких відділяла відстань завдовжки в кілька вагонів, летіли з однаковою швидкістю.
Гальма нечутно торкнулися коліс летючого поїзда, непомітно й обережно, мов рука кишенькового злодія. Минуло ще чимало часу, доки почулося шипіння. Скрегіт поступово наростав, нарешті перевершив усі інші звуки поїзда, оглушуючи слух, і врешті заповнив усю долину. Поїзд зупинився.
5
Тишу порушив стук дятла. Немовля накричалось і заснуло. Підібгавши ніжки, воно лежало між м’якою спинкою сидіння і ще непритомною матір’ю.
Буфери вагонів на шаленій швидкості торкнулися один одного так м’яко, що ті, хто колінкував і рачкував біля задньої стінки, ще очікували кривавого кінця, коли вже були врятовані.
Запаморочені голови не сприймали тиші й життя, в них іще стояв руйнівний гуркіт і свист, як ото велетенська гора, полонивши в собі тисячі й тисячі голосів, звучить вічністю.
На лузі, метрів за десять від колії, лежала, ремигаючи, корова й дивилася на поїзд.
. Шелест трав, жебоніння струмка і шум водоспаду, міріадоголосе пищання комарів — все це сприйняте й відбите пружною мембраною стрімких скель та ущелин, знов підхоплене і знов передане далі тремким повітрям долини, народжувало величне звучання, величну живу тишу гір, у якій мелодійний щебет пташки був єдиним голосом, що нагадував про життя.
Корова не пронеслася мимо, вона спокійно лежала. Це був не сон. Корова була дійсністю, самим життям. Пташка також защебетала знов.
Знетямлені від страху люди, що уникли смерті, повернулися до життя.
А в їхніх тілах знов оживали відчуття — це був біль і радість водночас. Обважнілі руки й ноги не слухались. Обм’яклі тіла сповзли приступками на землю. Вони сиділи й лежали темною купкою серед поля.
Позбувшись безмГрності пережитого страху смерті, врятовані знову дихали в безмірності буття, яке з величезною силою і надто несподівано наринуло на них в усій своїй мільйонногранній розмаїтості. Вони неспроможні були так відразу осягнути поля, сонця, неба, вагонів, зелені й тварини, буття для осягнення якого людині відведено ціле життя. Навіть агітатор і той опустився на траву.
Уздовж чорного ешелону, від тендера до останнього вагона, завантаженого обструганими, залитими сонцем стовбурами
