Зелень, морок, сонце, морок, небесна блакить.
Горобець, який, перелітаючи через колію, не звернув уваги на цю небачену швидкість, попав у розчахнуті двері, вдарився в оббивку червоного дерева і впав мертвий на підлогу.
Тіла ще дужче притиснулися до стінки, відсовуючись від отвору дверей, що загрожував їх затягнути. Скрегочучи зубами й лаючись, вони відвойовували кулаками й ногами найбезпечніше місце, падали один на одного, падали на коліна, на руки.
В нормальну людську позу вони вже не повертались.
На сидінні лежала породілля, заголена, тримаючи на руках принишкле немовля, що ворушило губками й закривавленими пальчиками. На підлозі, падаючи разом з вагоном у безодню, серед розсипаних перснів, разка перлів та шкатулки для коштовностей, у калюжі крові стояв навколішки робітник, і оголена жінка анітрохи ного не соромилась. Бо, опинившись віч- на-віч зі смертю і новим життям, людина не відчуває сорому.
Прокурор лежав долічерева й, затуливши обличчя руками, жалісним голосом повторював свою обітницю — від сьогоднішнього дня робити те, що він вирішив ще юнаком: до скону стояти за пригноблених.
Раптом агітатор збагнув, що ота, ніби проведена олівцем, чорна рисочка, яка все чіткіше проступала на тлі ясної далечини й за кілька секунд виросла до розмірів тростинки, що повільно рухалась,— поїзд, той самий навантажений деревом товарний поїзд, якого відправили з курортної станції перед відходом пасажирського.
Обличчя породіллі було безбарвне. В руках у неї музичний інструмент. Сутеніє. Стиха лунає ще нечувана, неземна музика. Смерть — невеличкий чоловічок у довгих шатах — хутко й нечутно виходить на середину кімнати. «Невже смерть?» Потім, мов на сцені, впала завіса — жінка втратила свідомість.
Агітаторів мозок запрацював знов: «Якби поїзд помчав швидше, якби він полетів!.. Якщо машиніст не дасть повний хід, ми наскочимо на поїзд і розіб’ємось!»
Він стояв у відчинених передніх дверях вагона і надривно кричав.
Зненацька все стихло. Обірвалося свистіння розігрітої вісі. Вагон безшумно нісся в повітрі. Могильну тишу порушували тільки смертельні зойки. Вагон усе ще летів. Широко відкриті безживні очі вже бачили криваве місиво з дерева, рук і ніг, заліза, кісток, м’яса.
Вагон, торохнувши, знов опустився на рейки.
— Свята Маріє, матір божа, заступися за нас, грішних, нині і в годину нашої кончини, амінь! — молився навколішки селянин.
Агітатор щосили кричав у відчинені двері. Його крик ударявся в повітряну стіну й відлітав назад у вагон.
Машиніст нічого не чув. Всі гальма товарного поїзда скреготали. Зручно зіпершись оголеними по лікті руками на бічні залізні дверцята й тримаючи в зубах люльку, машиніст милувався навколишнім краєвидом. .
Рейки стрілами впинались у вагон. Обабіч, налітаю- чи одне на одного, з гуркотом проносилися виступи скель, телеграфні стовпи, дерева, будівлі. Рухалось навіть найвіддаленіше гірське пасмо. Гора просто на очах повільно оберталася
