спершу робити одне, а вже потім інше, що сьогодні головне не порядок, а швидкість.
Гефер жбурнув зубну щітку й подався до дверей, по пляшку зі спиртом, потім до спиртівки, знов схопив зубну щітку й кинувся до вже запаленої спиртівки, иа яку забув поставити чайник.
Застібнути комірець сорочки було важче, ніж списати без жодної помилки тисячу сторінок ділових паперів.
"Лише вчувши загрозливе потріскування порожнього чайника, від якого вже здіймався синій димок, Гефер нарешті вирішив, що цього ранку він не повинен робити нічого, тільки одягатись і відразу бігти на службу.
Він кинувся сходами вниз, забувши привітатися з удовою та її дочкою, які, аж пороззявлявши від подиву роти, дивились йому вслід. Вони поверталися додому пригнічені, з порожніми руками. Хазяїн крамниці заявив, що охоче замовив би й тисячу сорочок, якби їх хто-пебудь купляв. А тут, як иа те, щось незрозуміле сталося ще й з паном Гефером. Вони вже бачили, як їх обсідають злидні.
Поки вражені мати з дочкою неквапно заходили до свого помешкання, яке здавалося їм як ніколи похмурим, пан Гефер, спотикаючись, мчав повз гурти робітників, котрі схвильовано щось обговорювали, в напрямку лихої слави провулка, де знаходив собі притулок люмпен-пролетаріат. Але в останню мить острах та звичка взяли гору, і він рушив довшим кружним шляхом. Було вже близько десятої, коли захеканий Гефер, заточуючись, переступив поріг бюро, де за ці дві години сталися такі події.
Щойно службовці понатягували нарукавники й навели на столах порядок,— коли він узагалі міг порушитись тихої ночі,— у темному отворі віконечка з’явилася голова й назвала прізвище.
— На «П»?— тихо й привітно перепитав пан Анкер.
— Атож, Еммануель Пойлерт!.. Не заплатив мені за квартиру й виїхав.
— Отже, на «П»? Вам доведеться трохи зачекати. Літери від «П» до «У», тобто, я хочу сказати, пан Ге- фер зараз прийде. О восьмій він напевне буде на місці.
— Я листоноша. У мене вагітна дружина. А в чверть на дев’яту мені треба бути на роботі.
«О восьмій напевне буде на місці,— повторив подум- ки новий службовець, відчуваючи глибокий зміст цих слів.— Так само неминуче, як у бюро щоранку виступають із сутінок білий циферблат, картотека з ящичками та письмові столи, так само природно й напевно, як тут займається і згасає день, приходитнмуть і минатимуть роки. Ніяких несподіванок, ніяких струсів. Життя моє буде спокійне».
Годинник пробив восьму. Ввійшов завідувач бюро. За ним нечутно прослизнув на своїх кривеньких ногах кур’єр Аберле, заклопотано повісив у шафку капелюх та пальто начальника і зник.
У приймальні вже було повно відвідувачів, яких, залежно від початкової літери прізвищ, обслуговували п’ять службовців.
Біля віконця з літерами «П—У», безпорадно переступаючи з ноги на ногу, стояв мовчазний і понурий листоноша; він скидався на людину, що ледве стримує природну потребу перед дверима зайнятої вбиральні. Позад нього вже зібралося з півдесятка товаришів у біді.
