Пан Анкер мусив знов запевнити нетерплячих, що пан Гефер ось-ось прийде, через півгодини ще раз, о дев’ятій те саме і, нарешті, заявив, що такого ще ніколи не траплялося. Він і сам, мовляв, нічого не розуміє.
Не міг нічого зрозуміти й завідувач адресним бюро. Він послав кур’єра на квартиру до пана Гефера.
Поки інші службовці виконували прохання своїх відвідувачів, до віконця з літерами «П — У» підходили все нові й нові люди, які мусили чекати пана Гефера. Листоноша, робота якого починалася о чверть на дев’яту, тримав у руці годинника й збуджено доводив комусь своє.
Врешті-решт якийсь візник, аж тремтячи з гніву, розштовхав натовп, пробрався до віконця і почав кричати, що в нього час теж не позичений. Це стало сигналом до бунту. Всі затупали ногами й загупали кулаками у віконце.
Пан Анкер докладно пояснив, що їхнє нетерпіння й стукіт не зарадять і навіть несправедливі, оскільки присутні службовці, згідно з існуючими приписами, можуть давати довідки лише на ті літери, до яких вони поставлені. Потім тихо і приязно спитав, хто прийшов першим.
— Поки що станьте в чергу — зліва підходитимете, а справа відходитимете. Тоді наш колега, як тільки прийде, одразу зможе приступили до роботи.
Спроба організувати чергу кінчилась тим, що бідо^ лашні відвідувачі збилися докупи і мало не висадили двері. Як виявилось, першим прийшов багато хто.
Пан Анкер сказав:
— Мені доручено нагадати вам, що порушення громадського порядку потягне за собою штраф.
Віконце знову зачинилось.
І тут приймальня вибухнула обуренням. Коли на порозі, ледве тримаючись на ногах, з’явився пан Гефер, бюро аж двигтіло від безперервного гупання у віконце та багатоголосої лайки.
Це був уже заколот, ціла анархія. І винуватий в усьому віні Саме тому—і взагалі — він повинен насамперед пояснити пану завідувачеві причину свога запізнення.
Він важко ступив уперед, але напівдорозі його зупинив вигук начальника: %
— Пан Гефер — літери від «П» до «У»!
Нарешті він дістався до віконця, з якого, мов із роззявленої пащі, виривався рев. У пальті, в перехнябле- ному набік капелюсі на спітнілій голові, він стояв і бачив лише розгнівані обличчя. «Сказати, що я себе зле почуваю?.. Але тоді слід було лишатися вдома... Запізнитись і мовчки, без будь-якого пояснення приступити до роботи — не годиться».
Знесилено хитаючись, він раптом постав перед столом начальника.
— Вчора ввечері, як і всі двадцять два роки, я старанно завів будильник, але, очевидно...
— Спершу ви мусите відпустити людей!
