— ...дзвінок поламався. Я вважаю за свій обов’язок...
— Спершу відпустіть людей!
З пащі віконця виривався рев.
— Та це ж бунт! — прошепотів пан Гефер тремтячими від жаху губами.
— Треба було вчасно прийти. Вони мають деяку рацію,— сказав завідувач бюро.
Цього було занадто. Пан Гефер похитнувся і впав у тверде дерев’яне крісло. У ньому щось наче надломилося.
Завідувач звелів решті службовців розподілити між собою літери від «П» до «У».
Годину Гефер непорушно сидів коло столу. Працювати він не міг. «Треба було вчасно прийти...» Біда сама не ходить. Все так переплуталось, що повернути колишній лад і послідовність тепер взагалі неможливо.
Пан Анкер повісив на віконце табличку «зачинено» й опустив жалюзі. Завідувач протирав окуляри. Його тулуб зовсім не ворушився, і він скидався на статую, що зображала людину, яка протирає окуляри. Нараз його губи розімкнулись:
— Пане Гефер, один раз — не гріх!
Тишу порушував тільки далекий рип дверей та ледве чутне шарудіння — пан Анкер складав грубий липкий папір для чотирьох своїх дітей. Вони вигадали нову гру: приклеювали стрічками цього паперу окрайчики хліба, що їм давали на сніданок, до столу — кожне на своєму ріжку, а ввечері перевіряли, чи хліб на місці. До цієї гри дітей заохочував і сам пан Анкер. Цифра «4» поглинала всю його місячну платню. Жінка вимагала грошей на чотири костюмчики, чотири фартушки, чотири зошити, чотири пари підметок...
Піднос, на якому лежала відрахована для кожного платня, вже обійшов усі столи. Службовці хутко понатягали свої пальта.
Пан Гефер озирнувся назад на будівлю магістрату, де він прослужив двадцять два роки. Зненацька він почав насвистувати; ледве чутно. Він не свистів ще з дитинства. Чоловік, що оце, насвистуючи, повертався додому, уже не був магістратським службовцем паном Гефером.
По обіді він залишився вдома. Дивився з вікна на річку і думав про жахливу подію. Уявитй майбутнє було просто неможливо.
Узятись за пошуки помилки, що вкралася в щоденні витрати? Ні, о цій порі він не звик шукати помилку. Але за квартиру можна заплатити. Плата за квартиру не має нічого спільного ні з минулим, ані з майбутнім.
Думати про майбутнє не хотілось і вдові Гонер. «Мільйонам чоловіків і жінок потрібні сорочки, це правда. Але правда й те, що вони не спроможні їх купити. Ви це розумієте? Ні? Ви ще зрозумієте»,— сказав власник крамниці. Фрау Гонер зрозуміла тільки те, що разом з падінням купівельної спроможності впали і їхні з дочкою шанси на існування.
Гефер ступив до просякнутої кислуватим духом кімнати,— дві безкровні істоти, що мешкали тут, багато років перебивалися тільки хлібом та кавою.
