Портрет Йозефи, виставлений 1944 року в одній з нью-йоркських галерей, був надрукований у багатьох ілюстрованих часописах, що виходили мільйонними тиражами, і став відомий в усій Америці.
На задньому плані картини, де крізь щілини ще не піднятих жалюзі просівалися холодні промені ранку, в червоному світлі нічної лампи виднівся труп невеличкого чоловіка без нічого, ледь окресленого, тож розгледіти можна було тільки обличчя та відразливі, зарослі чорним волоссям ноги. Ці' темні плями скоріше відтіняли яскраво освітлене нічною лампою і трохи більше від природної величини зображення білявої жінки, прихиленої оголеними плечима до стіни. Після пострілу в груди голова її опала на плече.
Та найбільше вражало обличчя мертвої, заради якого Міхаель, власне, й намалював цю картину. Самогубця, що, вистріливши собі в серце, зсунулась набік і тепер сиділа впоперек ліжка, здавалося, думала: «Смерть — надто мала плата за душевне спустошення, якого він мені завдав».
Твір, що в каталозі виставки значився під малозрозумілою назвою «Я б її кохав», мав свою історію. Міхаель
Фіркант, шістдесятндворічний емігрант німецького походження, у свої двадцять два роки став свідком трагедії Иозефи, а через сорок років з пам’яті намалював її портрет.
У 1904 році Міхаель, тоді ще помічник слюсаря, вирушив зі свого рідного міста Вюрцбурга до Ротенбур- га-на-Таубері. Він мав намір до кінця літа попрацювати З якнм-небудь маляром і заробити достатньо грошей для навчання взимку в Мюнхенській академії мистецтв. За душею він мав усього три марки та нічим не обгрунтовану впевненість у собі.
Думку заробити в художника-декоратора грошей і стати митцем породило палке бажання нарешті навчитись орудувати фарбами та пензлем, нехай це буде, навіть щітка, якою фарбують стіни. Все-таки це теж пензель.
Стомлений з дороги, погожого весняного дня Міхаель сидів у глибокій долині при Таубері, де, скільки сягає око, в сліпучо-білому цвіту стояли сади. Задерши голову, він дивився на містечко, що розкинулось на пагорбах. Силуети гостроверхих будиночків, які тулилися один біля одного і над якими здіймалися вежі, нагадували середньовічні замки рицарів-розбійників.
Ті будиночки охороняла держава, їх не вільно було ані замінити сучасними, ані перебудувати. Але це мало навіть свої переваги: старе містечко відвідували романтичні англійки й лишали в ньому гроші, на які жила частина ротенбурзьких ремісників.
Злиденне й безрадісне дитинство Міхаеля минуло у Вюрцбурзі, місті тридцяти церков і благородного, величного барокко. Тепер, коли він блукав покрученими вуличками в пошуках маляра, який дав би йому можливість почати безсумнівно славетну кар’єру художника, йому ніколи було милуватись важкими будівлями середньовіччя.
Другого ранку Міхаель уже приступив, до роботи. В своєму новому фахові він анічогісінько не тямив. Двадцятидворічний учень отримував щодня три марки, на які мав наймати собі житло, харчуватись та одягатися і з яких хотів іще якомога більше заощадити на зиму, щоб вчитися в Мюнхені живопису.
Йозефі фон Уфендорф, що її в містечку називали не інакше, як «баронеса», на той час було тридцять два роки. Жила вона в невеликому палаці в стилі Людові- ка XVI, що на кілька метрів відступав у глиб двору і тим самим порушував пряму лінію головної вулиці. За високою гратчастою огорожею ручної роботи простилалися два моріжки, підстрижені гладенько, немов столи, і не більші ніж столи, а між ними розхитані подвійні сходи вели до старезної різьбленої брами з дубового
