усіяний маргаритками та ясно-жовтими кульбабами, Йозефа спинила коня.
Коли лакей неквапом зсаджував її на землю, а потім, перш ніж поставити па ноги, якусь мить затримав у руках, здалося, що він її обійняв. Але він з інстинктивною впевненістю додержувався, межі, і недосвідчена жінка подумала, що цей інтимний дотик стався цілком випадково.
Він ступив крок назад, схилив голову і, неначе сам собі, сказав, що в чоловічому сідлі Йозефа зазнала б куди більше втіхи від цієї ранкової прогулянки. В Мюнхені ж деякі жінки їздили в чоловічих сідлах ще двадцять років тому.
Він звів на неї свої темні очі, в яких зблиснув масний вогник, і після короткої паузи додав:
— Річ у тім, що думка, нібито жіноча конституція не пристосована до чоловічого сідла, хибна.
Щоб іще раз вимовити ці слова, він пояснив:
— Жіноча конституція пристосована до чоловічого сідла так само, як і чоловіча.
Як уже не раз траплялося з певного часу в таких випадках, Иозефа й тепер подумала, що за його по-діловому зробленим зауваженням приховане щось інше. Але якщо вона вичитає йому, то тим самим визнає жахливий факт: своїм брудним натяком щодо неї лакей не переступив межі дозволеного. Йозефа мовчала. Заша- рівшись, вона відвернулась від нього і попростувала через луг до річки.
Спостерігаючи, як вона час від часу низько нахиляється, рвучи над водою квіти, лакей скривив свій без- губий рот у задоволеній усмішці, так наче пас ягнятко, що його одного дня мав зарізати.
Несподівано, мовби передумавши, Иозефа рвучко випросталась і гукнула через луг:
— Можете їхати додому!
Такого ще не траплялось. Лакей перехнябив набік голову, ніби прислухаючись до луни, і задоволено промовив:
— Соромиться попадати мені на очі.
Він замріяно поправив пласку краватку з білого піке, завжди трохи заяложену, навіть коли він її щойно взяв із комода.
— Ходи сюди, Йозефо, стара діво! — раптом покликав він свою кобилу, скочив у сідло й поїхав.
•Спершу Міхаель з м-алярчуком шкребли, обдирали й сколупували зі стін сталевими шпателями стару фарбу. У хмарі пилюки ледве видно було їхні постаті.
Відтоді, як предки пана Вольлебена переїхали до цього будиночка, нове пофарбування щоразу робилося поверх старого — що покоління, то іще один шар фарби. Але Міхаелів майстер був людиною шанолюбною і мав славу сумлінного робітника.
— Спершу обдерти всеі—¦ сказав він, прихилившись у хмарі куряви до одвірка й задоволено усміхаючись. Це був невеличкий чоловік з похилими плечима й високим лобом.
