Зачувши цокання копит, Міхаель при майстрові кинувся до вікна й жагуче глянув униз, на вузьку вуличку. Лакей, що досі їхав по столітній бруківці клусом, тепер пустив коня ступою. Кожен глухий удар копит, здавалося, відразу поглинала якась паща.
Пан Вольлебен, сивоволосий, огрядний і високого зросту чоловік, перший трубач міського оркестру, увійшов до кімнати і зацікавлено спостерігав за роботою малярів, які ретельно шкребли стіни. Часом від стіни відколупувалися шматки завбільшки в долоню й завтовшки з картон. На них можна було виразно розгледіти нашарування фарб.
Пан Вольлебен обережно підняв один з цих шматків і став розглядати. Він вирахував, що дід його батька все життя спав серед червоних стін. Шматок вислизнув з його рук і розсипався на порох.
— Я люблю зелений колір, приємний зелений тон,— мовив він задумливо.— Будь ласка, покличте мене, коли будете розводити фарбу.
— Вона вже розведена,— сказав малярчук, потім витягнув на середину кімнати чан і мазнув щіткою по клаптеві газети. Коли трубач перелякано вигукнув, що колір, мовляв, надто темний, Міхаель і собі підійшов ближче.
Тримаючи над полум’ям сірника папір, на якому блищала мокра й масна темно-зелена пляма, малярчук заходився пояснювати своєму новому учневі і пану Воль- лебену особливість фарби на клею. Тим часом пляма поступово підсохла на полум’ї, і перед очима з’явився приємний, анітрохи не блискучий зелений колір, куди світліший, ніж у мокрому стані. Пан Вольлебен був у захопленні.
Як фокусник, що, закінчуючи свій виступ, величним жестом випускає з рук червону шовкову хустку, яку він взяв просто з повітря, так і малярчук випустив додолу забарвлений в оливково-зелений колір клапоть паперу і сказав:
— От бачте, а якщо я дам забагато клею, фарба відставатиме, тріскатиметься й опадатиме. Замало клею — теж погано. Тоді фарба буде не стійка й линятиме, а коли ви, пане Вольлебен, прихилитеся до стіни, то вся спина буде зелена... Правильно змішати фарбу, клей і воду — велике мистецтво, це треба вміти і відчувати,— звернувся він уже до Міхаеля.
Молодий, щуплий малярчук, родом із Дрездена, говорив сильніш саксонським діалектом, і часто ротен- буржці не могли його зрозуміти. У нього були Криві ноги і тоненькі вусики, які через сорок років стали носити знамениті кіноартисти. Власне, не вусики, а кілька незголених і нерівно підстрижених волосинок, довгих і шовковистих. Хлопець мав краватку в стилі Лавальє. Незадовго перед цим він заручився з однією ротенбурж- кою, яка вважалася найвродливішою дівчиною в місті. Звали їі Лона. Коли вона несподівано зустрічала його на вулиці, то чомусь неймовірно червоніла.
Після обіду — Міхаель узяв лише суп з печінковими фрикадельками за п’ять пфенігів — кімнату пофарбували. Тієї ночі пан Вольлебен та його невеличка гарненька жіночка вперше спали серед оливково-зелених стін.
Міхаель мешкав у високій квадратній вежі, якою закінчувалася головна вулиця. З отворів у мурах, крізь які влітав і вилітав вітер, він розглядав з п’ятдесяти- метрової висоти крихітні будиночки, де народжувалися, жили й помирали люди.
Вікон не було. Зате Міхаель мав ліжко, старовинний ¦ґрипудовий стіл і стілець, на якому стояла велика миска та олов’яний кухоль з водою. Підлога, з якої сторожиха змила столітню пилюку, була ще волога. Підбором чобота Міхаель забив у стіну, завтовшки три метри, цвяха й почепив на нього зубну щітку. Таким чином помешкання, що обходилося йому в сімдесят п’ять пфенігів на місяць, було обставлене.
Він заліз в один з круглих отворів, що назовні поступово ширшав і досягав метра в діаметрі, зручно вмостився й виглянув
