викладена плитками з ебенового дерева, які утворювали орнамент, схожий на лінії алей та акуратних лужків у саду. Лакей рушив до вікна, щоб підняти жалюзі. Навіть по паркету він ступав- нечутно, хоча й не навшпиньки. Він ніби несвідомо крався; здавалося, всередині в нього працює якийсь особливий автоматичний м’яз.
Багато років тому Иозефа зробили в своєму щоденникові такий запис: «Він народжений все життя крастися».
— Я ще пам’ятаю, як ваша пані мати плела для вас оцю блузочку. Ви її рідко одягали,— проказав лакей і вийшов.
Вона не могла їсти. «Чому я його не звільню?» Вона замислилась і несподівано знов поринула в сон.
Ось він стоїть перед нею з підносом у руках і наказує: «Ану, скидай блузочку!» Вона втікає від нього на цоні і з важким серцем вирішує відрізати собі волосся. #{ЦЦо вона його не відріже, він її схопить. Тоді вона йропаде.
Ножиці не розходяться. Нарешті, на шаленій швидкості, їй вдається розвести їх. Але вони виявляються губами, які самі розтуляються і стуляються, промовляючи: «Шкода відрізати таке гарне волосся, коли ти не збираєшся назавжди в монастир». Йозефа летить на коні серед краєвиду, якого зроду не бачила. Настає ранок і знову ніч, і так без упину, багато місяців. Вона мчить не в майбутнє, а назад, у минуле. Коли розпашіла Йозефа нарешті опускається на своє ліжко, то опиняється в минулому році.
її ліжко стоїть у пшениці, з’являється лакей з підносом і каже: «Я знаю тебе тринадцять років. Мій час настав. Скидай блузочку! Пшениця висока, нас ніхто не побачить».
«Краще я відріжу собі коси»,— схлипує вона, а він нахиляється і стягує з неї блузочку. Вона благає: «Милостивий боже, прости мене. Але руки й ноги мені відібрало, я не годна боронитися».
«Тобі нічого не поможе, я дужчий за тебе». Він обмацує холодними руками її розпашіле тіло, неквапом обнімає її.
Прокинувшись, Йозефа відразу ж хотіла подзвонити, але тут побачила, що піднос з кавою стоїть на столику. Вона пам’ятала тільки те, що високо-високо летіла верхи на коні над незнайомим краєвидом цілі місяці. Чим кінчився сон, вона не могла пригадати.
Кава була ще така гаряча, що її можна було пити тільки ложечкою, та лакей ще Стояв у передпокої, який відділяв спальню від кухні.
Його задоволення від того, що вона прикрила свої плечі, через нього, змінилося почуттям занепокоєння. Він узяв чашку з кавою і задумливб мовив до кухарки, що сиділа поруч:
— Оті балачки про чоловіче сідло були надто ризиковані. Хтозна, можливо, вона ще опам’ятається й вижене мене геть.
Він мав звичку при глухій старій жінці думати вголос і тішився,, детально змальовуючи їй усе, що колись зробить з Иозефою.
— її треба отруювати поступово, крапля по краплі, розумієш? Обережно, щоб вона це помітила аж тоді, коли вже буде отруєна. От тоді можна й починати.
