униз, на сонну землю. На небі, світло-сірому від рясних зірок, плив щербатий місяць, а далі, в мерехтливій долині, ерібною стрічкою виблискувала річка. Стояла глибока тиша.
Міхаель сидів непорушно. «Вчитися розводити фарбу на клею, замість стояти за токарним верстатом,— це все- таки вже початок. Я на правильному шляху»,— міркував він, увесь сповнений тим особливим щастям, що його мрійникові з гарячим серцем не можуть дати навіть усі багатства світу.
Коли через сорок років, розглядаючи у своїй майстерні на дев’ятнадцятому поверсі нью-йоркського хмарочосу ще вологий портрет Йозефи, Міхаель згадав охопленого палким бажанням і піднесеного юнака на вежі, то спитав себе, чи не краще було б йому усе-таки заробляти собі на хліб простіше, як і всі інші люди, якби тоді знав, скільки мук, нужди і всіляких злигоднів випаде на його долю. І він схвильовано собі відповів: палке бажання й піднесення засліплюють юнака, заступають йому перешкоди й заразом додають снаги їх долати.
На другий день, вже о шостій ранку, Міхаель квапно подолав у непроглядно чорній пітьмі чотири сотні повибиваних і небезпечно слизьких східців вежі.і спустився вниз. Він подався головною вулицею вгору, до майстерні маляра.
Перед гратчастою огорожею палацу в стилі Людові- ка XVI він зупинився. Коли напередодні Міхаель зустрів на головній вулиці Иозефу на коні, ще зовсім недосвідченому юнакові, враженому її сумним поглядом, вперше в житті сяйнуло те світло, що з’єднує чоловіка і жінку.
Немов перед брамою життя, пригнічений Міхаель стояв тепер перед залізною огорожею цього іншого світу, не маючи праца ступити за неї. Але уява, якій дозволено все, несподівано зробила те, в чому йому відмовляла дійсність,— Иозефа стала його дружиною. Для себе йому нічого не треба. Нічого! Все тільки для неї! її погляд вже не сумний, бо вона знає: він захистить її від життєвих незгод. Він малюватиме її портрет тисячі разів, поки створить картину, якої ще не бачив світ.
Жалюзі, сірі, як і обвітрені кам’яні карнизи вікон, були опущені. Лакей також ще спав. На стіні, напроти його ліжка лелека з циферблатом на грудях розгойдував туди-сюди своїм жовтим дзьобом. Нижче- висіла літографія без рамки, де було зображено товсту голу жінку й чоловіка у фраку, що замахнувся на неї гарапником.
О сьомій йозефа зайшла.до ванної, хлюпнула холодною водою в обличчя, а потім кількома шпильками високо заколола свое пишне волосся, щоб не розсипалось. Тоді знов лягла й подзвонила дзвоником. Якусь хвилю вона лежала непорушно у світлі нічника — воскової свічки під скляним абажуром рубінового кольору. Схаменувшись, Иозефа, перш ніж зайшов лакей з кавою на підносі, поквапно накинула на оголені плечі блузочку.
Лакей увійшов у білих бавовняних рукавичках і по- думки задоволено відзначив, що цього ранку плечі вона прикрила через нього. Посміхнувшись, він мовив:
— Так, так, ночі ще прохолодні. Треба берегтися від застуди.
Аж тепер він низько нахилився й поставив піднос на низенький столик.
Як уже не раз траплялося при ньому, руки й ноги в Йозефи хтозна-чому йаче повіднімало.- Вона не відчувала ані болю, ані чогось неприємного. «Але якби зараз хто-небудь навіть захотів мене вбити, я б не змогла боронитись»,— подумала вона стривожено й відвела погляд від нахиленої чорноволосої голови. За мить якась гаряча хвиля розтопила її параліч.
Йозефа любила свою начищену стодвадцятирічну паркетну підлогу. Навіть у спальні на ній не було килима. Вона була
