На приступці перед гостроверхим будиночком сиділа худа, струджена жінка, а обабіч неї — дві її доньки-під- літки з однаковим рудим, як у лисиці шерсть, волоссям і молочно-білою шкірою обличчя, всіяною ластовинням.
— Він знову там, на Таубері,— мовила жінка й подивилась знизу вгору на Міхаеля переляканим і запитливим поглядом, ніби сподіваючись від нього допомоги. Швець постійно ходив у журбі і вже не раз казав жінці, що колись утопиться в річці.
Від заїзду «До пошти» долинули глухі удари.
— Він одкриває бочку,— сказала молодша дівчинка, їй було тринадцять років, на два роки менше, ніж її сестричці. Старша, що вже носила довгу, аж до кісточок, спідницю, мимоволі облизала губи.
У вуличці знову стало тихо. Мати з доньками мовчки сиділи перед вузькими хатніми дверима, пригорнувшись одна до одної.
Міхаель обереж'но рушив крутою вуличкою далі, до річки. Внизу він став і озирнувся. Над вежею зависла величезна хмара, схожа на завісу, від якої на землю спадали ніби розпечені до білого складки.
Вражений цим видивом, Міхаель опустив голову. Ось завіса небесної сцени підіймається, людські фігури, народжені зі світла, пливуть у яскравому сяйві неба, а опромінена матір людського роду, що сама є світлом і джерелом світла, опускає їх на землю.
«Кому під силу таке намалювати! Кому під силу таке намалювати!» — зітхнув Міхаель і, заглиблений у роздуми, поволі рушив далі, впевнений у тому, що коли- небудь усе-таки намалює прихід людей на землю.
Щось довге й біле покрутилося в повітрі, немов колесо навколо вісі, і злетіло з турніка на луг. Міхаель огледівся — він стояв біля спортивного майданчика, а поруч тихо ніс свої води Таубер.
Різного віку хлопці були в коротких, по коліна, білих штанях і білих майках. Край лугу стояли попідручки три дівчини в довгих, до кісточок, спідницях і спостерігали, як гімнасти стрибають через шкіряного коня. Позираючи нишком на дівчат, кожен намагався вгадати, яке враження він справляє. Коли один з хлопців повільно зробив на брусах стойку на руках і, вигнувши спину, непорушно застиг, тоненька білява дівчина з маргаритками у викоті блузки, прошепотіла:
— Боже ж мій, оце-то сила!
Обминаючи кущі верболозу та ліщини, Міхаель пішов . звивистою стежкою вздовж річки, що текла під м’якою блакиттю неба серед вечорово зелених лугів.
На тому місці, де Иозефа з допомогою лакея злізла з коня і рвала над водою кульбаби, стояв швець — непорушно, мов пам’ятник. На ньому був довгий, більярдно-зеленого кольору фартух.
— Якби мені твої роки, я б поїхав до Франції.
Міхаель навіть не встиг привітатись.
— Чому саме до Франції, дядьку?
— Французи люблять вудити рибу. Стоять увечері коло річки й вудять. Це чудово,— сказав він так переконано, що Міхаель у душі враз перейнявся до нього співчуттям і більше не бажав почути ніякого іншого пояснення.
