— А зараз я вернусь додому... Сьогодні вернусь.
Міхаель рушив слідом за дядьком.
Пташки вже спали. На луги спускалися сині присмерки. Небо забарвилось у бузковий колір, замерехтіли перші зірки. Стрив тихий,,чудовий травневий вечір.
Здалеку долинув спів гімнастів. Здорові хлопці, старші й молодші, поверталися додому, співаючи в темпі маршу патріотичну пісню. Ці хлопці не знали, що колись і вони, і їхні ще не народжені сини поляжуть у двох світових війнах, так само, як і мільйони інших хлопців з мирних міст і сіл Німеччини.
КолиМіхаель з дядьком дісталися до гостроверхого будиночка, у вже по-нічному тихій вуличці світилися * вікна лише заїзду. Дядько засвітив у майстерні гасову лампу. Вона висіла на дротяному гачку над низьким шевським столом, де спала біла в рудих плямах кішка. Під стіною стояла шкіра для підметок — хвиляста, цупка бичача шкіра, а поруч, згорнута трубкою, м’яка, чорна теляча шкіра на передки та халяви.
Дядько підсунув долоню під черево кішки. Вона м’яко повисла на руці, немов у ній не було нічого, крім шерсті. А коли її лапи торкнулися підлоги, вона ще дужче вигнула спину. Потягуїрчись, кішка перетнула майстерню, вистрибнула на шевський стільчик і перетворилася на білу в рудих плямах круглу подушечку, що якраз умістилася на трохи увігнутому сидінні.
— Тепер можна й викроїти чоботи для нашого пана міського писаря,— мовив дядько.
Він поклав на стіл цупку бичачу шкіру і обвів по викройці ліву та праву підошви, одну біля одної,
—• Мати тобі розказувала про діда? Про нашого батька?
Міхаель, стоячи поруч, спершу байдуже відповів:
— Я знаю тільки те, що він був мірошник.
Дядько почав вирізати підметки, щосили натискаючи на гострий як бритва шевський ніж. Кісточки на його кулаку побіліли. Підметки скидалися на два окрайці хліба без шкуринки.
— Атож, був помічником у мірошника! А кінчив волоцюгою!.. Це шкіра добряча, Міхаелю, підметки стоятимуть роками.
Вирізаючи з м’якої телячої шкіри заготовки на передки та халяви,— так легко, неначе краяв масло,— дядько почав оповідати історію свого батька:
— Він, бач, геть утратив розум через ту музику. Просто-таки утратив розум! Розумієш? І коли до нашого міста якось прибув гурт циганів-артистів, він уже не міг стримати себе. До того ж там був один скрипаль — грав, як- чорт. Ну ж і чоловік, скажу тобі! Наш батько як став коло нього, то вже й не відходив, а потім узяв та й повіявся з тими циганами світ за очі.
Роками десь блукав з ними, і все через того скрипаля. Атож, атож, жінку з дітьми батько покинув. Йому тоді сповнилось уже п’ятдесят літ, щоб ти знав. Ціле місто збаламутив. Його прозвали Диким Бетховеном. Він і справді скидався на Бетховена.
