— А потім я заразом віднесу чобітки й баронесі,— вів далі дядько.— Це по дорозі.
«Я цього не зроблю»,— подумав Міхаель, знов охоплений страхом одержати чайові. Розгніваний на себе самого і на весь світ, він утупився в дядька.
— Тепер машинами черевики шиють куди швидше,— казав той. Спершу він лише усміхався, але зрештою заявив:—Мої клієнти згоріли б від сорому, якби їм довелося вийти на вулицю в куплених черевиках. Це було б однаково, коли б моя жінка пішла купляти фабричну затірку.
Міхаель не міг нічого заперечити. «Це була б ганьба для цілої родини,— казала його мати.— Тільки люди, що вже геть озлидніли і махнули на себе рукою, купляють у лавці готову затірку».
Щоб не піддатися спокусі, в суботу Міхаель до дядька не пішов. Але вже в неділю вранці ним знов заволоділо непереборне бажання віднести чобітки, а заразом і страх втратити цю єдину для нього нагоду. Хай там що, а принаймні один раз він повинен побачити її зблизька в обличчя. Нехай навіть це буде перший і останній раз!
Півгодини Міхаель розчісував свій чуб. На потилиці він був задовгий. Але перукар брав десять пфенігів, а той елегантний, що на базарній площі, навіть усі п’ятнадцять. «Діти — 12 пфенігів»,— стояло в його вітрині.
Коли Міхаель ступив до майстерні, дядько тримав полуботки міського писаря у витягнутих руках перед собою і задоволено милувався ними, немовби міркуючи: «Я їх виготовив власними руками». Незадовго перед цим він відполірував гладилкою каблуки. Тепер вони аж блищали. Передки не блищали, ца халявах були гумові шнурки, а ззаду вушка.
Міхаель перевів погляд зі шкіри, що стояла під стіною, на готові чоботи, які три дні тому також іще були шкірою, і подумав: «Перетворити тканину в костюм, мабуть, незрівнянно легше. Але надати шкірі форму ступні...»
Дядько дбайливо поставив чоботи на полицю, біля якої стояла шкіра, і скинув більярдно-зелений фартух. Цього ранку він справляв враження людини, яка помирилася з життям.
Як і щонеділі, він пішов у заїзд «До пошти» й замовив «кварту найліпшого». Це був «Ешерндорфський босяк», благородне фрацконське вино в баранячих бурдюках, яке в цьому віддавна знаменитому закладі подавалося знавцям та завсідникам на розлив.
Міхаель підіймався вуличкою вгору. Чобітки, які він ніс за вушка на пальцеві, пливли над самісінькою землею. Була десята година. Старі жінки із псаломниками в руках поспішали до церкви, перед якою на палючому сонці стояли окремо святково вбрані дівчата й парубки І час від часу перезиралися.
Коли залунали звуки органа, натовп поплив у двійчасті двері, які сторож по закінченню хоралу неквапно зачинив. Церковна площа спорожніла.
Лакей впустив Міхаеля в передпокій і відразу зник, безмовно й нечутно. Опинившись перед мідною гравюрою, копією «Розп’яття» Матіаса Грюневальда, яка висіла перед ним у вузькій рамці на стіні, Міхаель на якусь мить забув, де він.
На ній був шовковий пеньюар, пастельна голубизна якого мала такий самий світлий тон, як і її зав’язане вузлом біляве волосся та домашні капці з білої лайкової шкіри на низьких каблучках.
