Після молитви Йозефа обвиває руками материну шию, падає назад у ліжко і, підкинута матрацом, відразу повертається на бік. Вона лукаво підпущає з-під приплющених повік. Нарешті мати цілує її в скроню і бажає доброї ночі.
Мимоволі Йозефа повернулась на бік і солодко зітхнула, як у дитинстві. Але тривога не покидала її. Йозефа все ще бачила себе в дитячому ліжку і водночас на ліжку серед пшениці. Голова матері, що нахилилась поцілувати її, перетворюється на руки лакея, він стягує з неї блузочку і лягає коло неї. Навколо гойдак5ться високі пшеничні стебла. «Тут нас ніхто не побачить», його порослі з тильного боку чорним волоссям пальці схожі на страшні щіточки, і вона не може боронитись від нього.
Почувши цокання стінного годинника, Йозефа злякано розплющила повіки. Вже сидячи в. постелі, вражено замислилась над тим,, чому кінець сну пригадався їй аж сьогодні, через кілька тижнів. Вона не знайшла жодного пояснення, так само, як і не усвідомила, що хвилину тому, пригадавши той, сон, у напівсні-напівмаренні знов поступилася бажанню віддатись лакеєві. Раптом, знемо- жена втомою, вона впала на подушку і, вже засинаючи, прошепотіла:
— Це ж був тільки сон...
На другий ранок після сніданку зайшла кухарка. Три великі дерев’яні кадуби вже стояли наповнені літеплом. День, коли милося пишне Иозефине волосся, був для обох вкрай напружений. Понад годину Иозефа стояла навколішки перед ванною, а кухарка обома руками шарувала в мильній піні, час від часу виливаючи на білопінну кулю черпак води.
Потім Йозефа лягла в розкладне крісло на осяяному сонцем задньому балконі, де її ніхто не міг побачити. Вона так низько опустила накидку з каптуром, що прикритими лишились тільки живіт і ноги.
У неї були великі тугі перса, довга юна шия і чітко окреслені плечі. В цей час Иозефа, що з природженою тугою в очах непорушно напівлежала в кріслі, нагадувала скульптуру Мікеланджело «Ніч».
Через дві години волосся висохло і зробилося знов таке саме жовте, як головка соняшника. Коли Йозефа стала в спальні перед високим дзеркалом, збираючись заплести втроє коси, накидка спала у неї на підлогу. Бо
на ніколи свідомо не розглядала свого тіла. Але цього разу настирливий острах, чи не з’явилися ознаки постаріння, подолав її сором’язливість.
Стоячи на своїх довгих ногах, Йозефа втягла живіт. Він здався їй не дуже й великим. Потім натиснула пальцями з обох боків на стегна і сумно промовила:
— Так, так.
Повернувшись, глянула через плече в дзеркало й відразу закинула назад волосся, щоб прикрити ніби виліплену спину, яка внизу видалася їй також трохи повну- ватою. Щоб утішити себе, Йозефа оглянула ніс; ніздрі були гладенькі, мов краї скляної вази.
Коліна ще боліли. Вона лягла в ліжко, заклавши за голову руки. Розпачливу дійсність знову стривожив спогад про її велике і єдине в житті кохання, й біла стеля обернулась на банкетну залу готелю «Кронпринц» у Вюрцбурзі.
Тоді, дванадцять років тому, Иозефа з батьками була на якомусь весіллі. Ступивши до зали, вона зразу ж відчула його погляд і цілу мить не могла відвести від нього очей. Молодий англієць, товариш по давчанню нареченого, весь вечір протанцював тільки з нею, а коли оголосили дамський вальс, вона, виконуючи бажання матері й власного серця, рушила
