паркетною підлогою до нього. У цьому танці він, не зустрічаючи опору, притиснув її трохи ближче до себе.
Иозефа лежала непорушно. Повіки зімкнулись. В її почуттях той повільний вальс ніколи не кінчався.
Потім він три дні гостював у її батьків у Ротенбурзі. Тільки на пероні, при начальникові станції та двох селянках, він мовчки обняв її на прощання. Ті незабутні десять хвилин до відходу поїзда він намагався зрозуміти глибоку причину свого почуття до неї, і йому, як і їй, не вдалося розгадати незбагненну таїну кохання.
Через кілька тижнів його мати повідомила Иозефі, що він, катаючись на човні, загинув.«Но\у very cruel fate has been to you and to me»
Йозефа встала, щоб заплести коси. їй уже тридцять два, чекати більше нічого. Отак і триватиме до кінця. Навіщо вона живе?!
Иозефа брала зі столика по дві шпильки відразу ї, тримаючи- одну в губах, другу стромляла в лискучий ву-
* Як жорстоко доля повелася з тобою і зі мною
зол, який ставав дедалі тугішим і набирав форми великої паляніші-плетенки.
«.Можливо, це було б найкраще. Я б мала спокій і якусь мету»,— подумала вона, пригадавши раптом, як ножиці уві сні промовляли до неї: «Шкода відрізати таке гарне волосся, якщо ти не збираєшся назавжди в монастир».
Руки її опали. Вона летить верхи на коні високо над незнайомим краєвидом і нарешті опускається на ліжко в пшениці. З’являється лакей з підносом. «Скидай блузочку!»
Иозефа спробувала думати про повільний вальс і освідчення в коханні, коли вони прощались на вокзалі. Але від того, хто завжди був для неї таким ідеальним і безтілесним, як зірка в небі, допомога не надходила. Лакей стягує з неї блузку.
Иозефа ворухнулася, обхопила обома руками зв’язані вузлом коси. Вони були вкладені туго і акуратно. їй захотілося зараз же підвестися й одягтись, і заразом її охопило невиразне бажання ще раз відкинутись на спину. В цю коротку мить, коли вирішувалась її доля і їй вільно було зробити вибір, Иозефа повільно лягла горілиць і склепила очі. Вона була така схвильована і насторожена, що відчувала, як у сонній артерії пульсує кров.
Він заходить до спальні. Ніч. Під скляним абажуром рубінового кольору горить свічка. Він каже: «Замок поламаний, ви не замкнетеся». Його свіжовиголене обличчя гладеньке і аж синювате. На грудях покручене чорне волосся утворює наче якийсь невиразний хрест. Він неквапно лягає біля неї і обіймає її...
Иозефа підхопилась і, заціпенівши від сорому та жаху, прошепотіла:
— Що ж це зі мною діється? Господи, що ж це зі мною діється?!
Вона фореллю-вислизнула з ліжка й схопила сорочку. «Мене за це треба забити до смерті. Треба вбити!»
Стоячи біля шафи, вона бачила, як перед її очима примарно рухається сюди-туди якась рука. Иозефа вже не тямила, що з нею оце сталося, і здивовано дивилась на ліжко. «Що то було?» Під грудьми в неї щось стиснулось.
