товариша, то вона ставала його. В дитинстві Йозефа теж гралася скляними кульками на посиланих піском орнаментальних алеях і завжди сама. Поціливши одну зі своїх власних кульок, вона не ставала багатшою. •
Поринувши у спогади, Иозефа з усмішкою спостерігала за грою. Вкрай схвильований Міхаель не зводив з неї очей. Але Йозефа, зневірившись у своїй долі, не відчувала, що поруч стоїть людина, яка її покохає, про що вона, Иозефа, колись так мріяла.
Внизу хлопчаки мовчки й запекло зчепилися за кульку, яку хтось нібито і поцілив і не поцілив, і забули про неї. Коли Міхаель о шостій вечора вийшов з будинку, він знайшов ту кульку на вулиці в канаві. Всередині в ній наче застигла зелена морська хвиля.
Дорогою додому він зустрів сторожа з вежі, який щойно підібрав щось дитячою лопаткою на бруківці. Замість бороди на запалих щоках невеличкого дідка було скуйовджене сиве волосся. Воно росло скрізь, навіть попід очима. Сюртук непевного кольору — найскоріше брудно-зеленого,— якого йому двадцять років тому подарував католицький священик, сягав до колін.
Зненацька старий підняв свою лопатку над головою і загрозливо потряс нею. Якийсь шестирічний малюк, не підходячи близько до нього, вигукнув: «Собачий гномик!»— і подався геть.
Сторож збирав на ротенбурзьких вуличках собачий послід і продавав його фабриці рукавичок. Собачим послідом, пояснив він Міхаелеві, чинять шкіру переважно для дорогих дамських лайкових рукавичок. Причому найліпший послід, світлий, дають мопси.
Якось після прогулянки Міхаель підіймався спіральними сходами на вежу і знову здибав сторожа. Той стояв перед найнижчим отвором у стіні й, осяяний промінням призахідного сонця, грав на скрипці гаму для десятирічної дівчинки в білій сукенці з червоним шкіряним поясом. Своїм сторожуванням він не заробляв на прожиття і давав дітям уроки гри на скрипці.
Цього вечора над долиною Таубера знялася буря, про яку ротенбуржці згадували ще багато років. Сторож не повірив навіть повідомленню станції погоди: він був твердо переконаний, що разом з бурею почався землетрус. Міхаель лежав на ліжку й міркував, чи не поставити бурдюка з невеличким зображенням мадонни на туалетний столик у передпокої Иозефи, щоб вона поцікавилася, хто це малював.
Небо — зависла над самісінькою землею сіра свинце«- ва плита — здригалось і перекочувалося хвилями, без жодного звуку. Вся вежа так двигтіла, що скляна кулька скотилася зі столу. В кімнаті стояв прісний запах глинозему. Волосся на Міхаелевій голові аж потріскувало. Він устав і визирнув надвір.
Коли над свинцевою плитою наче вибухнула бочка з порохом — блискавка й грім водночас,— гостроверхий дах сусіднього будинку поволі зник з Міхаелевих очей і з’явився аж через кілька секунд. Скляна кулька прудко перекотилася нерівною підлогою від однієї стіни до другої, потім назад, тоді вже повільніше викотилась на середину кімнати і, виписуючи вісімки, помалу завмёрла на місці. Вежа знов стояла рівно.
Ще не впала жодна краплина. Сухі, гарячі пориви вітру били Міхаелеві в обличчя. Всю свинцеву плиту порізали на шматки гострі й жовті, як сірка, блискавки, що падали з верхнього неба. На ньому громадились чорно-сині клуби, які за кілька хвилин опустилися так низько, що Міхаель разом зі своєю п’ятдесяти- метровою вежею опинився в центрі задушливо-сухої грози.
Блискавки перехрещували одна одну і внизу, над са- цісіньким містечком, що поставало в сліпучих спалахах і знову зникало, неначе, розколоте ударами,грому, провалювалось у чорну безодню. Два червоні язики — то спалахнули від удару
