і, як добра мати, дає їм поради.
«Я могла б 'мати вже десятирічних дітей. Вони були б дуже.розумні...» В цю мить Йозефа не думала про чоловіка, завдяки якому взнала, що таке кохання. Вона взагалі не думала про жодного чоловіка. її затопила хвиля невтоленої і невтолимої туги за материнством, що жила в ній незалежно від її волі.
Вона все ще лежала непорушно. Образи дітей розвіялись, мов від подиху вітру, коли вона знов попала в полон уяви. Вираз її обличчя різко змінився. Охоплена жахом, як людина, що падає на коліна і благає бога прогнати злого духа, Иозефа схопила опуклий золотий медальйон, в якому був мініатюрний портрет матері, й притиснула його до щоки, ніби він міг її захистити.
— Допоможи мені! Допоможи!
Вона повернулась до стіни, стискаючи в руці медальйон.
Він лягає коло неї.
Зненацька Иозефа скочила з ліжка, кинулася в передпокій до вішалки для парасольок і схопила канчук. Вона знала, як його треба тримати, щоб сильно вдарити себе по спині. П обличчя спотворила ненависть до самої себе, вона зірвала сорочку й почала себе бити — неквапно, зціпивши зуби, свідомо вибираючи місце і вкладаючи в кожен удар всю силу, а потім усе несамовитіше й швидше, поки зі спини по жижках не потекла кров, а кімната й усе довкола потемніло. Коліна в неї підітнулись.
Схлипуючи й стогнучи, Иозефа допленталась до ліжка й відразу заснула в крові і сльозах.
Коли о сьомій ранку Йозефа прокинулась, на столику ще блимав недогарок свічки. Навіть уві сні в безперервному мигтінні червоного туману їй увижалось, що вона себе б’є.
Кілька хвилин вона лежала нерухомо, наче вся з воску. Голова її була холодна, зовні і всередині. Тепер Йозефа могла ясніше, ніж будь-коли, обміркувати події останніх днів і поглянути на вчорашню розправу без жодних емоцій, мовби не мала нічого спільного зі своєю жертвою.
Діловито, мов лікар, вона оглянула в трюмо рубці, що позапікалися, й опустила сорочку. Нею оволодів цілковитий спокій. Вона вчинила правильно і, якщо буде потрібно, вчинить іще так.
Коли лакей вніс піднос з кавою й, оскільки Йозефа була вже вдягнена, поставив його на стіл, він відчув відстань, на якій його влада зійшла нанівець.
Йозефині очі, здавалося, побільшали. Обличчя, біле й прозористе, повужчало, трохи завеликі губи аж го- 'ріли. Вона була прекрасна.
Сповнена в глибині душі,— там, де бере початок те, завдяки чому людина підноситься над твариною,— рішучості, Йозефа розмірковувала, що вона може і повинна зробити, аби позбутися тваринного потягу до осоружного їй чоловіка. Вона несамохіть замотала головою на думку, що у відремонтованому, чистому помешканні все буде інакше. Вона зовсім не помічала, що лакей і досі в кімнаті, його просто не існувало. Йозефа поринула в роздуми.
Міхаелева картина в непофарбованій ялиновій рамці, яку він виготовив сам, стояла в передпокої на туалетному столику. Йозефа відразу впізнала на ній той грозовий вечір. Під розпанаханим блискавкою високим небом з перспективи вежі виднілися гостроверхі дахи, що збилися докупи, мов табун осліплених і застиглих у смертельному страхові
