Лакей, що бачив, як Иозефа зайшла до кімнати для гостей, без стуку з’явився в дверях. Вдавши розгублення, він ступив назад і посміхнувся так, наче застав її в самому негліже. До кімнати раптом ніби увірвалося життя й торкнулося Иозефи.
Йдучи до умивальника з перекинутим через руку, мов серветка, рушником, а потім повертаючись до дверей, лакей сказав:
— Завтра вранці вам, либонь, не захочеться купатись, адже в спальні працюватимуть робітники. Чи все- таки купатиметесь?
Нахилившись над штопанням, Йозефа відповіла:
— Сьогодні ввечері.
Вона ще чула, як причинилися за ним двері, і вже стояла між стрімких скель бездонної неземної самоти. Під голим кущем — лакей... Якийсь внутрішній голос, що лунає водночас десь ізгорн, промовляє до неї: «Це безодня нерозкритих злочинів...»
Здригнувшись, Иозефа стенула плечима, розгладила нігтем заштопане місце й підвелася. Та коли вона почала штопати ще одну невеличку ковдру, в її уяві знов настирливо постала картина безодні нерозкритих злочинів. На хвилю Иозефа стиснула скроні руками, потім знов узялася за роботу.
Пізніше Йозефа описала ці видива в своєму щоденнику. Вона почала його дванадцять років тому, змалювавши своє трагічне кохання, і відтоді записувала до нього все небуденне, скінчивши сном про пшеницю та трьома сторінками щирого зізнання, чому вирішила відремонтувати помешкання.
Двері спальні та ванної Міхаель вимив лугом, ретельно зашпаклював, відшліфував скляною шкуркою і по- грунтував світло-сірим, щоб уже назавтра нанести другий шар фарби, так само відшліфувати його скляною шкуркою й підготувати для третього й останнього тоненького шару матового лаку.
— Пофарбовані отак двері і через десять років стоятимуть, як нові. Жодна лусочка не відлупиться. Це надійна робота,— казав малярчук у присутності йозефи, розмішуючи фарбу на клею для стін. Міхаель тим часом змивав лугом стару олійну- фарбу з кам’яних віконних карнизів.
Йозефа поцікавилась:
— А ви можете змішати фарбу так, щоб вона була схожа на м’якушку житнього хліба?
Малярчук понадсипав з кількох банок у кадуб потрохи різних фарб, навіть щіпку чорної, час від часу вмока- ючи папір, аж поки на четвертий раз на ньому над полум’ям сірника з’явився нерівний жовтуватий колір житнього хліба. На думку йозефи, він дуже пасуватиме до світло-сірих матових дверей.
— А вона трохи тямить,— сказав згодом малярчук Міхаелеві.
Кам’яні карнизи вікон були оздоблені дрібним орнаментом у стилі Людовїка XVI. Йозефа попросила Міхае- ля ретельно повибирати із заглибин стару фарбу, щоб візерунок проступив чіткіше. Фарбувати його олійною фарбою потім не треба, досить лише пошліфувати шкуркою.
Вона виглянула на вулицю, де хлопчаки, здіймаючи галас, гралися скляними кульками. Якщо один з них поціляв кульку
