— Тільки один шар! Пилюки тут немає.
Ці стіни досить було лише побризкати водою, і тоді вологий тонкий шар фарби вони могли легко зняти шпателем.
Иозефа замислено дивилася згори вниз на Міхаеля, що стояв навколішки під вікном і ретельно застилав мішковиною куток.
— Здається, я вас уже десь бачила.
Він ледве спромігся звестись на ноги. Коліна в нього тремтіли.
— Швець Бах мій дядько.
— О, і ви були такі люб’язні, що принесли мені чобітки.
«Ось яка вона, така прекрасна»,— подумав щасливий Міхаель і кивнув.
Увійшов лакей:
— Чому ж ви не взяли свої чайові? Тридцять пфенігів лежали на столі в передпокої.
Скроні й очі в Міхаеля палали. Перше, що він відчув, це кинутися на лакея й задушити його. І тут сталося диво, коли людина на важкому шляху до самої себе за мить мужніє на цілі роки. Зненацька Міхаель став спокійний. Він тільки глянув у бік лакея і мовив до Ио- зефи:
— Я приніс чоботи не заради чайових.
І, оскільки прекрасний порив душі до чогось вищого вже сам по собі є винагорода, в цю мить Міхаель не відчув, що відстань між ним і нею нездоланна.
Иозефа перейшла до кімнати для гостей і сіла на ліжко, де вона мала спати, поки її спальня буде готова. Вона порівняла колір штопальних ниток з кольором розірваної домотканої ковдри.
У цій кімнаті три дні прожила людина, що принесла їй щастя й гірке нещастя; відтоді тут ніхто більше не жив. Стіни й меблі, яких.дванадцять років не торкався людський подих, були безживні, мов застиглий час. Иозефа обвела поглядом кімнату і посміхнулася, бо їй спало на думку, чи й незаселеній кімнаті теж буває так сумно, як самітній людині.
Щастя й страждання, яких вона зазнала завдяки йому, минули. Але в цій кімнаті вона думала про нього і бачила його обличчя і водночас Міхаелеве обличчя, що повсякчас поставало в її уяві при згадці про небіжчика. Зовні вони не були схожі один на одного. Лише своїм виразом обличчя, коли він сказав: «Я приніс чоботи не заради чайових», Міхаель так нагадав їй небіжчика, що безперешкодно увійшов у спогади невід’ємною тінню її минулого почуття.
Иозефа проткнула штопальною голкою ковдру. Вона більше не думала про небіжчика й, отже, про Міхаеля. Для неї дороги до коханого не було, отже, не було її і до Міхаеля, що на мить нагадав їй небіжчика. Це був лише один із скороминущих порухів людської душі, один з тих багатьох мільйонів порухів, які народжуються, зникають і вже не повертаються.
