Незадовго перед тим, як мала зайти Йозефа, малярчук заклопотано пояснив Міхаелеві, що таку широку стелю треба білити вдвох і то рука в руку. Побіливши кілька метрів, перший вертається втирати це місце, тоді як другий продовжує смужку, поки його змінить перший, і так далі. З Міхаеля маляр був нікудишній, тож у напарники він не годився. Він гадав, що їм допоможе майстер. Але той занедужав і зліг.
Худорлявий саксонець був людина шанолюбна. Витягнувши шию і підібгавши губи, ніби сповнений рішучості врятувати з вогню дитину, він підійшов до подвійної драбини, що вже стояла в правому кутку біля вікна, і поліз.
Пильнуючи, щоб не набирати на велику щітку ні забагато, ні замало фарби, він почав білити — швидше, ніж звичайно, проте рівномірно водячи рукою справа наліво; він час від часу сам переставляв драбину, поки нарешті перетнув залу і досяг лівого кутка.
Спускатися вниз, переставляти драбину і знов вилазити на неї означало б за таких обставин гаяти дорогоцінні секунди. Тримаючи за дужку півторапудовий кадуб з фарбою, що ритмічно погойдувався, малярчук вернувся на драбині, мов на триметрових ходулях, неймовірно 'швидко назад, почепив на гак кадуб і, висунувши кінчик язика, пройшов ще одну смужку. Тепер було побілено метрів два стелі.
Коли через сорок хвилин смертельно стомлений хо- дульник, зробивши дев’ять заходів, нарешті спустився з драбини, вся широченна стеля була побілена, втерта і ще мокра. Мокрий був і хлопець. Сорочка й робочий халат просякли потом.
— За цю стелю мені належить щось із півтора фунта. Площу можна обчислити,— сказав він Міхаелеві, який захоплено і з повагою подав йому рушника.
Ще й за обідом Міхаель сидів замислений, зібравши на чолі зморшки. Десь аж через годину стане видно, чи залишаться на стелі сліди. Й оскільки це найповажніший замовник у цілому місті, то Міхаель, певна річ, знов
обдере всю стелю, якщо на ній виступить хоч невеличка пляма. їжа йому не лізла в горло.
Коли вони повернулись, стурбований Міхаель, натягнувши на самі очі зеленого плюшевого капелюшка з гарним синім павиним пером, відразу подався до зали. Мов досвідчений детектив, якого годі підманути, він разів двадцять переходив з місця на місце, прискіпливо придивляючись до стелі, що була сліпучо-біла і чиста, як сама невинність.
Нарешті він хвацько стягнув з голови свого зеленого капелюшка і зачудовано проказав:
— Отепер у мене пробудився апетит. Шкода добрячого обіду!
Годині о четвертій вони пополуднали на кухні, і Міхаель попросив у кухарки ключ від дому. Щоправда, лакей, який вставав уранці аж о сьомій, а маляри приступали до роботи о шостій, вже дав їм одного рлюча. Та напередодні ввечері малярчук загубив його, коли прогулювався зі своєю .нареченою берегом Таубера і, граючись ним, замріяно говорив про майбутнє. Йому хотілося сина, до якого колись перейде майстерня, що він її відкриє після одруження. Пойнята страхом і соромом наречена гукнула, що вона такого взагалі ніколи не зробить, краще вона не вийде заміж. І втекла.
Ключ випав у схвильованого хлопця в воду. Як той бідняк у казці, що марно пірнав на самісіньке дно, шукаючи ключ до щастя, так і він — геть мокрий, з порожніми руками вернувся додому.
З кухарчиного ключа Міхаель зняв відбиток на шматок воску. Дорогою до слюсарної майстерні він так роз: важливо розмовляв подумки з Йозефою про мистецтво та життя, що вона насилу приховувала своє здивування.
