В темному кутку стояло горно. Слюсар роздмухував вогонь обережно й розмірено — інструментальна сталь вже майже нагрілася до температури, потрібної для кування. Чоловік кував сокиру. Дірку для топорища він уже зробив. Другий кінець грубого шматка сталі, де мало бути лезо, стримів у розжареному до білого вугіллі. Крізь його міцну, чорну кірку," немов гострі стріли, прискали червоні та сині вогники.
Коли Міхаель спитав дозволу зробити ключа і додав, що він учився на слюсаря, майстер відповів:
— Тоді ви можете мені кілька хвилин допомогти. І мені не доведеться розігрівати заготовку двічі.
Міхаель підняв на груди важку десятнкілограмопу кувалду. Лівою рукою він тримав її аж унизу, за кінець метрового держака, правою стискав угорі, біля самого обуха. Невеличкий майстрів молоток уже лежав напохваті на блискучому ковадлі.
Купка вугілля розсипалась — слюсар витяг довгими кліщами розжарену, аж червону сталь, поруч з якою навіть укрита росою троянда видалася б блідою.
Майстер грайливо стукнув легким молотком по дзвінкому ковадлі, наче запрошуючи молотобійця позмагатись. Ухнув глухий удар важкої кувалди по розпеченому м’якому металу, йому відповів лункий удар легкого молотка, а потім дзвінке постукування по ковадлу, після якого знов почувся глухий удар кувалди, і так далі: гуп — стук — так-так-так, гуп — стук — так-так-так. Незабаром чотирикутний шматок сталі завбільшки з кулак прибрав форму загостреної з одного боку сокири. Після цього майстрів молоток, дзвінко підскакуючи, ков знув до гострого краю ковадла — то був знак припинити роботу.
Міхаель поставив кувалду назад у куток і замріяним поглядом обвів майстерню. Йому був добре знайомий гнилий запах старого мастила, змішаний з випарами охолодженого металу. На дротяному кільці висіли заготовки для ключів, декотрі з них неначе залишилися з середньовіччя; вони були в лікоть завдовшки й важили по кілограму. В ротенбурзьких будинках ще збереглися Середньовічні замкй.
Міхаель вибрав підходящу заготовку і вставив И в лещата. Верстат стояв під вибитим вікном. Хлопець усміхнувся на думку, що, мабуть, в усіх слюсарних майстернях світу одне вікно вибите. «Іноді шматок заліза відлетить у вікно, що, зрештою, неминуче, і так воно й стоїть років двадцять»,— міркував, він, починаючи випилювати схожі на ієрогліфи виступи та заглиблення, які мали точно відповідати відбитку на воску, що лежав поруч, і підходити до вамкй у дверях Иозефиного дому.
Слюсар, що мав темне обличчя робітника-металіста, вставив ще теплу поковку в сусідні лещата. Міхаель, не підводячи голови, працював далі тонесенькими, як лезо ножа, пильниками, поки борідка ключа точно лягла у восковий відбиток. Тим часом майстер з допомогою довгого, як рука, важкого терпуга перетворив незграбну поковку в замашну гарну сокиру з гладенькою поверх* нею і акуратно направленим лезом.
Ключ був уже цілком готовий, його шийка і вушко до блиску відшліфовані наждаком, а Міхаель не йшов, бажаючи побачити, як майстер загартовуватиме сокиру. Вона знов лежала у горні, а поруч стояло напоготові відро з холодною водою.
Мов мати, що біля колиски ловить усмішку дитини, слюсар схилився над відром з водою і чекав, поки рівномірно розжарена сокира ледь-ледь потемніє. Це був важливий момент. Трохи недодержиш чи передержиш —і сокиру хоч викинь. Навіть Міхаель, який з досвіду знав, що для інструментальника гартування — священнодійство, затамував дух.
