У містечках, що стоять на річках, ті, хто стомився від життя, як правило, не хапаються за мотузок чи отруту. Дядько на річці виріс, на річці формувався його характер, річка була частиною його самого — кращою частиною. Дядько пішов у річку, як ідуть додому.
Наче скінчивши роботу, він повісив свого довгого фартуха на кущ ліщини, зелень якої у вечірньому світлі зливалася з кольором фартуха, і розстібнув сорочку. При цьому він позирав довкола і вгору, ледь скрививши обличчя, як це роблять, коли розстібають комірець.
Шматок свинцю завбільшки з голову, на якому він двадцять п’ять років оздоблював дірочками взуття, вже кілька днів лежав під кущем. Він був перев’язаний навхрест одним кінцем дружининої шворки для-білизни, мов поштовий пакет шпагатом.
Дядько став навколішки, низько нахилив голову і, обвивши другий кінець шворки навколо шиї, двічі зав’язав його на потилиці. Він зробив усе як слід. Він був такий зосереджений, наче у себе в майстерні.
Підтримуючи обома руками важкий свинець, що висів біля підборіддя, дядько неквапом увійшов у воду — достоту, ніби збирався скупатись у річці, в якій купався змалку. Коли вода сягнула йому по груди, він схилив голову на плече, як великомученик на церковній картині, і перекинувся назад головою.
Над водою мелькнули ноги. Потім зникли й вони. Поверхня водн, що в цьому місці майже не рухалася, знов стала гладенькою.
Цього вечора, коли липень розцвів в усій пишноті й спокійній величі, край лугу для гімнастів стояло більше дівчат, і хлопці намагалися показати все, що вміли. Той самий силач знов зробив стойку на руках, вигнувши спину й склавши ноги. Він повернувся обличчям до Таубера і завмер на турніку.
Раптом хлопець зіскочив на землю й напівзігнутою безвладною рукою мовчки показав у бік річки. Губи в нього розтулились. Всі пооберталися. Ледь погойдуючись на хвилях, з води виглядали по коліна ноги. Річка тут була не глибока.
Коли надійшов Міхаель, сімдесятидворічна стара діва Цірляйн уже була тут як тут зі своїм «візком». Це був відкритий, схожий на домовину ящик з непофарбова- них і пожовклих ялинових дощок на чотирьох невеличких коліщатках та з тонким, довгим дишлем. Пласка поперечна ручка, за яку тягли візок, була залапана й брудна. Цим візком звозили тих, хто загинув або наклав на себе руки.
Дядько вже лежав у ящику. Його вощане обличчя було спокійне, як завжди. На вузькій і чорній як воронове крило бороді блищали краплини води. Заширокі для ящика плечі були увіпхані в нього трохи боком.
Перш ніж подивитись на втопленика, тоненька білява дівчина, яку Міхаель колись бачив з маргаритками у викоті блузки, піднесла до губів^пальці, потім нажахано вразу ж відвела погляд. Вона пішла вузькою стежкою, перелякано озираючись назад, і зникла за кущем ліщи- ри, на якому висів більярдно-зелений фартух. її подружки, так само охоплені страхом, рушили слідом за нею.
Поволі спадала нічна імла, луг уже поринув у темряву, а річка ще блищала. Стояла тиша. Гімнасти лише перешіптувались.
Діва Цірляйн, що не вийшла заміж зі страху перед чоловіком, знов накинула на біле тім’я хустину, яка ніби обрамила чорного рамкою худе, тонконосе обличчя черниці, і взялася за брудну ручку. Гімнасти, всі в білих майках та коротких штанях,
