приєднались до неї. Це була біла похоронна процесія. Тільки діва Цірляйн, що досить завзято тягла візок з утоплим, була в чорному.
Силует містечка, що здіймалося на високих горбах у темно-синс небо, тепер скидався на похмурі декорації для сцени з похоронною процесією, яка помалу зникає за кущами в долині.
Усе кругом принишкло. Дерева й кущі стояли в синіх покривалах. Вдалині, за пагорбами, вже спустилася ніч, а в річці, що зробила дядькові останню послугу, мерехтіли зорі.
Міхаель поспішив найкоротшим шляхом назад, щоб підготувати дядину і бути коло неї. Хатні двері були розчинені навстіж. Він ступив, у сіни й погукав, але йому ніхто не відповів. Він сів у темній майстерні біля шевського стола, на якому й цього вечора лежав кіт у жовто-білих плямах. Міхаель безпорадно дивився у вікно на тиху вуличку, погладжуючи кота. Той поворушився під рукодо.
Внизу з’явилась похоронна процесія. Кремезний гімнаст змінив діву Цірляйн і разом з товаришем, що підпихав ззаду, потягнув візка крутою, мов сходи, вуличкою вгору. Задній, на майці якого були вишиті червоними нитками чотири літери «Р» — «розумний», «радісний», «рум’яний», «ревний»,— мимоволі поклав руку на мокру голову мерця, щоб той не посунувся з ящика.
Рухаючись містом, юрба побільшала. Поруч біг собака і без упину гавкав. Сусіди, що сиділи біля вікон, повиходили надвір.
У верхньому кінці вулички з’явилася дядькова дружина з доньками.за руки. Міхаель поспішив їм назустріч. Та було пізно. Дядина вже побачила візок. Пустивши руки дітей, вона мовила:
— Він це зробив.
Жінка не була приголомшена. Вона поводилась так, ніби сталося щось природне.
Двоє зняли труп із візка. Дядина рушила попереду в сіни. Говорити вона не могла. Губи її, немов у німої, безгучно розтулялися і стулялися, коли вона поквапно, наче боячись згаяти бодай мить, стала порядкувати — нервово, по-зловісному, заклопотано. Дядька поклали на ліжко.
Було ще не зовсім темно. Хтось із сірої юрби за порогом промовив:
— Тепер він уже там...
Дехто кивнув, інші ж, очевидячки, теж подумали, що краще вмерти, ніж жити.
Міхаель, що стояв, прихилившись до одвірка, відчув таємну згоду. Він розгублено вдивлявся в обличчя, так наче всі вони були позначені якоюсь печаттю. Міхаель відвернувся: він хотів жити.
Тепер йозефа бачилась з лакеєм якомога рідше і розмовляла з ним лише в разі необхідності. Але він був присутній навіть тоді, коли вона його не бачила. І знов почав з’являтися вночі.
Щоранку, тільки-но вона прокидалася, на серце їй лягав важкий камінь. Кожен її день минав, як у невиліковно хворої людини. Отруйлива атмосфера дому, яку він постійно підтримував, була сильніша за неї.
йозефа ще боролася, хоча вже знала, що визволити себе їй "самій не під силу. Вона шукала сторонньої допомоги. Але в
