великими, темними, блискучими очима юної дівчини. Це була дружина робітника, що заробляв вісімнадцять марок на тиждень, і мати чотирьох голодних дітей. Двадцять п’ять років вона щодня долала все нові й нові труднощі свого непомітного, гіркого життя, як це вміла робити лише мужня жінка. Вона сиділа в задумі. В неї завжди було про що думати — де взяти гроші покрити витрати на цю поїздку, а після повернення все- таки нагодувати сім’ю і заплатити за квартиру... Міхае- лева мати, дочка Дикого Бетховена, їхала в Ротенбург ховати брата.
Міхаель помив лугом дванадцять крісел у стилі Людовіка XVI, які він мав наново пофарбувати. Двоє з них, що розхиталися, він одніс до столяра, в котрого напередодні ввечері замовляв для дядька труну.
Теплий запах столярні — ялинові дошки, клей та стружки — був запахом його дитинства. В кошику, з яким мати ходила на базар, він багато років носив обід у майстерню батькові, що працював помічником столяра.
Суворий майстер з темною, грубою шкірою та впа- лимн, мов у сухотного, щоками, мовчки оглянув крісла, ще раз поторсав те, в якого дужче хиталися ніжки, й нарешті промовив глухим гортанним голосом:
— Я їм дам лад. Гарні крісла. Сто років! Ми, слава богу, до такого віку не доживем.
Навіть коли він говорив, його завжди розтулені губи, здавалося, змикались не зовсім.
Натоптуючи товстим середнім пальцем порцелянову люльку тютюном «Кавалерійський міцний», він казав далі:
— Я його сам поклав у труну. Плечі — дай боже! Ледве увійшли. Хоча спершу довелося зняти мірку.— Він розпалив люльку.— Вчора ввечері ми ще раз прорепетирували надмогильну пісню. Гадаю, сьогодні пообі- ді вона в нас буде готова.
Столяр був членом квартету, утвореного з кращих співаків гуртка «Бо все однаково», і співав другим басом.
Міхаель нічого не чув. Він усе дивився на косо.втиснуті в труну дядькові плечі і несамохіть проказав:
— Візок теж завузький!
— його робив мій батько.
Столяр зайшов до сусідньої кімнати і виніс пожовк- .лнй папір, який його батько, каретЯик, 1860 року одержав від ротенбурзького міського магістрату. Попередній кошторис для нового візка — чотирнадцять марок — після перевірки міськими експертами у папері визнано правильним.
— Тоді з Таубера саме витягли одного склодува на ймення Фреліх. Той ще за життя важив, либонь, цілий центнер. Але ж ви знаєте: поки людина ходить по землі, то важить стільки-то, а коли її потім витягують з води, вона вже на добрий пуд важча. Втопленики взагалі важкі. Від того склодува Фреліха — пізніше його дочка вийшла за кравця Фірнекеса — старий візок розвалився. Там просто не було вже чого лагодити, розповідав мені батько. Новий візок вийшов у нього, мабуть, трохи завузький. Але служить, як ио е, ось уже сорок п’ять років.
Неначе художник, що, відступивши від мольберта, оцінює свій твір, столяр, критично подивився з належної відстані на ще не пофарбовану коробку комода в стилі бідермайер і нарешті кивнув:
— Розміри вдалі. Непоганий буде комод.
