прогнати густу пітьму.
— Знаєш,— озвалася мати,— поки людина прокладає собі шлях і ще нічого не варта, на неї всі дивляться згорда. А коли вона стає великою, її радісно вітають. Авжеж, авжеж, так воно споконвіку. Про це написано ще в біблії. А на батька ти не ображайся.Такпй уже він.
З темряви на слабке світло вихопився кажан і безшумно зник. Полум’я свічки сколихнулось і знову вирівнялось.
Мати непохитно вірила в Міхаеля і в уяві малювала йому щасливе майбутнє. Підіймаючись на цю важку, запаморочливу висоту, вона казала:
— Але їсти ти, звичайно, повинен.
Нарешті вона поклала йому на коліно руку і всміхнулася до нього своїми молодими очима.
— А вже коли ти станеш відомим художником, то приїдеш до нас у гості.
Знову пролетів кажан, за мить іще раз. Але мати з сипом уже досягли вершини слави і нічого не помічали.
Через двадцять років, коли матері вже не було на світі, Міхаель намалював картину: двоє осяяних облич у темряві.
Обоє крісел у стилі Людовіка XVI стояли на ящиках догори ніжками, щоб навіть власною вагою не тисли на них, поки клей підсохне. Рами сидінь знизу були скріплені дерев’яними планками, набитими навхрест.
— Тепер вони стоятимуть ще кілька років, якщо на них не сяде слон чи такий велетень, як наш трубач пан Вольлебен,— казав столяр, поліруючи верх комода у стилі бідермайєр з червоного дерева. Пальці його були мокрі й червоні, наче в крові. У Міхаеля промайнуло: «Політуру він не змиє тижнями».
На столярному верстаті стояли дві темно-коричневі шухляди, вони були свіжовідполіровані й вилискували, мов іще вологі каштани, які щойно звільнилися з колючої шкаралупки.
Білий кіт так зарився в залиту сонцем купу стружок, що виднілася сама голова з рожевим носиком та зеленими очима. Коли з верстата впав на підлогу молоток, кіт миттю опинився на високому стосі дощок і подивився вниз — без тіні переляку, тільки збуджено, наче й зайшов сюди заради цього блискавичного стрибка.
Злегка притискуючи до дошки набиту ватою м’яку сукнинку, столяр рівномірно водив нею сюди-туди по гладенькій поверхні, в якій уже віддзеркалювалась його рука. Щоб дати Міхаелеві уявлення про цей комод у стилі бідермайєр, що стояв на тонких ніжках заввишки тридцять сантиметрів, він надзвичайно обережно засунув обидві ще не зовсім просохлі шухляди й приміряв облямівку та філігранні кільця зі старої міді.
Міхаель відступив назад. «Тепер лишилось покласти посередині білу полотняну скатертинку і поставити на неї керамічну вазу з трояндами. А перед комодом, можливо, стоїть навколішки в пучку сонця донька і складає білизну. Малювати!» — вирішив Міхаель, у якого все відразу оберталось на картини.
Коли він, тримаючи в кожній руці по кріслу, підійшов до палацу в стилі Людовіка XVI, йому довелось відступити вбік — з брами виїжджала верхи Йозефа. Від несподіванки він мимоволі задивився на неї зачудованим, сповненим палкого чекання
