Прострілявши собі серце, вона, здавалося, думала: «Смерть — надто мала плата за душевне спустошення, якого він мені завдав».
На Иозефі була довга до п’ят домашня сукня в талію з тонкого сірого сукна і від шиї до колін на гудзиках.
— Де мені сісти?
«її голос дуже пасує до її обличчя й постаті»,— промайнуло в Міхаеля. його рука тремтіла, коли він показав на крісло:
— Може, отам?
Він поставив коло неї свічника епохи Відродження заввишки в людський зріст. Світло чотирьох свічок, розміщених квадратом і послаблене манжетом з проолієного жовтого паперу, м’яко лягало на її обличчя.
Міхаель прихопив із собою один з гатунків саморобного паперу, придатного для малювання сангвіною. Креслярська дошка стояла на стільці, зіперта на спинку. Міхаель сів перед йозефою на ослінчику для ніг, обтягнутому червоним плюшем.
Відхилившись головою в куток високого крісла, Йозефа дивилась на Міхаеля, а той, вдивляючись в її обличчя, все ще тремтячою рукою почав наводити конту* ри голови, волосся. У нього було враження, неначе він торкається її скронь.
Вона спитала, чи не хоче він скористатись її моль* бертом,— можливо, малювати стоячи зручніше. Але МІ- хаеля вже підхопив бурхливий потік його почуття, бо він сидів у її ногах і дивився на неї знизу вгору, дивив- ся насправді, як це робив подумки з тієї миті, коли побачив її вперше.
І це була ще одна нездоланна перепона між ним І Йозефою, яка могла перейнятись почуттям лише до чоловіка, що мав над нею владу, хай навіть вона ненавидить його розумом і серцем.
Запала тиша. Надворі теж стало по-вечірньому тихо, і в безмов’ї кімнати запанував той споконвічний творчий дух, завдяки якому ще в сиву давнину виникали печерні малюнки.
Иозефа не зводила погляду зі сповненого туги мрійника, який марно намагався дивитися на неї лише очима художника. М’який вираз її обличчя полонив його з такою непереборною силою, що він навіть забув, навіщо прийшов сюди. Рука, що тримала червону крейду, опустилася.
З його замріяного вигляду Йозефа зрозуміла, що Мі- хаельк якому вона симпатизувала, трпер стоїть перед нею на колінах. До горла їй підкотився клубок, і вона безнадійно подумала: «Чому не він, який мене кохає! Чому не він!..»
Пробив годинник на вежі, в кімнаті нічого не ворухнулось. Иозефа, виснажена тривалим голодуванням, не підводила повік. На Міхаелевих очах риси її сонного обличчя змінились. Це був той вираз, який'не вдався йому на жодному з двадцяти аркушів. її єство відкрилось йому. Лишалося тільки намалювати те, що він бачив.
Вражений Міхаель малював трагедію Иозефн — обличчя надломленої жінки з чолом юної недосвідченої дівчини, що запитливо вдивляється в життя. Вже через кілька хвилин він не важився додати більше жодного штриха.
