У його свинарнику, розповідав дядько, вже цілий рік лютує якась гаспидська пошесть. А дорослі свині, як відомо, сприйнятливіші до захворювань, аніж поросята. Та його хлів — чистий тобі ралон. Він уже перепробував усе, що міг,— звелів навіть ошпарити кип’ятком із содою стійла. Щодня міняє корм, а заразом і наймитів. Ці придуркуваті бевзі тільки чешуть собі потилиці, а вранці в соломі знов лежить дохла свиня, повідкидавши закоцюблі ноги. Він просто не встигає виносити це прокляте богом свинство з хліва. Чортівня! Просто якась чортівня! Управителя він послав до дідька, та й ветеринар ні біса не тямить.
Дядько вихилив чарку коньяку І втупився в Йозефу. Очі в нього геть викотились. Брови посіпувались.
— То що я можу для тебе зробити?.. І ти знаєш, дохнуть не тільки свиноматки, а й приплід. Учора чотирнадцятеро відразу! Свиняче кладовище за са-раєм уже більше, ніж сільський цвинтар. Я розорений. Розводити велике поголів’я свиней було останньою моєю спробою якось налагодити господарство.
Йозефа вже втратила надію почути від дядька таке потрібне їй співчуття. Вона вибачилась, що без потреби завдала йому клопоту. Справу з іпотекою, про яку вона хотіла з ним порадитись, банк, мовляв, уладнав сам. Дядько відпочив годину в кімнаті для гостей, а надвечір вирушив додому.
Йозефа провела його до вокзалу за містечком. Вона боялась повертатися додому і звернула в глибокий байрак, місцями зарослий великими кущами давно відцві- лого терену. Був уже кінець серпня. Один* з кущів викинув новий цвіт.
— Як це безглуздої — мовила вголос Йозефа, пригнічено посміхнувшись.— Безглуздо, як моє життя!
Страх перед домівкою наростав з кожним кроком. Йозефа задихалась. У сквері біля клумби розтріпаних осінніх айстр вона спинилась і жалісно, як дитина, заплакала.
Вона сіла на лавку. Смеркало. На відцвілих кущах бузку, майже чорних у вечірніх сутінках, не ворушився жоден листочок. Запізнілий білий метелик, зморений жарким днем і п’яний від сонця, затріпотів крильцями над айстрами, потім пурхнув кілька разів убік і зник.
Раптом Йозефа здригнулась. Вона побачила наче якийсь жезл, що тричі видовжився, застерігаючи її: «Не йди додому... Якщо підеш, це станеться... Це станеться, бо ти шукаєш смерті...»
Позефа підвела повіки — навпроти на лавку сіли саксонець зі своєю нареченою. Він узяв її руку,-а вона схилила йому на плече голову. Йозефа непомічена сиділа під бузком, віти якого звисали майже до землі. Стояла цілковита тиша.
— Нашу спальню я пофарбую в світло’-зелене. Це буде гарно. І просто з ліжка ми будемо милуватись монастирським садом.
— Може, краще в голубе?
Йозефа не ворушилась.
— Тепер у монастирі двадцять сім черниць. Колись я теж хотіла стати черницею. Ще в липні. Вже й до ігумені ходила. Тепер ти все знаєш.
— Шкода було б. Але тепер ти вже не боїшся отого?
