Він підкрався до туалетного столика і вставив ключ у годинник стилю ампір. Иозефа тисячі разів накручувала цей годинник, знала його шум і скільки разів треба повертати- ключем. Вона зачаїла дух і прислухалась: «Лишилося, здається, ще чотири оберти».
Збігло чотири секунди. В набряклій тиші Иозефа раптом встала, щоб впустити його, але, звісивши з постелі ноги, застигла. Всю II пройняв дрож, щойно вона подумала й уявила, що може статися, якщо довірить своє тіло його рукам. Иозефа опустилася на подушку. «І тоді всьому, всьому кінець,— промайнуло в голові.— Це самогубство».
Коли ж знову підвелася і ступила кілька кроків, ні про що не думаючи і нічого не відчуваючи, вона була вже непідвладна собі.
Вона прочинила двері, глянула на нього і пішла до свого ліжка. Стьобана ковдра впала на підлогу.
Він увійшов. Сів на край ліжка й подивився на її обличчя, на напівоголені груди. Вона лежала горілиць, очі її були заплющені. Між губами, ніби випитими, губами від одного кутика рота до другого блищав рівний разок зубів. Вона скидалась на мертву. Він поклав руку на її коліно.
У неділю вранці Міхаель, з альбомом для шкіців під пахвою, спустився до Таубера. Коли він прийшов цією долиною в Ротенбург, сади тут іще тільки цвіли; тепер вони повнилися стиглими фруктами. Серед уже трохи зів’ялого листя жовтіли соковиті й м’які груші, визирала припечена сонцем червона малина, а гілля старих і кривих слив угиналося під вагою притрушених туман,- но-синім пилком плодів.
Далечінь перестала хвилювати Міхаеля ще в дитинстві. Зате не раз траплялося, що він, вражений витвором природи, захоплено спинявся перед соняшником чи будяком. Він любив забиратися в лісову гущавину і в неповторній тиші малювати якийсь кущик, клаптик порослої мохом землі з розмаїтим життям на ньому чи навіть каштановий листок, форма і довершеність якого викликали в нього захват. Але цього разу, поглянувши з пагорба в далечінь, він не міг утриматись.
Зелені та жовті луки й поля, перетяті плавною дугою життєдайної річки, цього ясного, свіжого ранку стелилися в прозорому повітрі аж до обрію, а там переходили в тоненьку смужку й танули в сонячному серпанку безмежного світу.
«Чому це в мене, дурня, виступили сльози?»
Спочатку Міхаель накидав передній план — зігнуту під вагою яблук гілку, що обрамляла краєвид, а потім провів ту тремтливу лінію, де сходилися земля і небо.
Коли за хвилю він знов відірвав погляд від далечини, на передньому плані його малюнка лежало двоє хлопчиків- ремісників. Ще кілька штрихів — і яблунева гілка звисала просто над ними, а вони, попідпиравши руками підборіддя, задивлялися в мерехтливу далечину.
Один з них був шевчук, другий — учень ювеліра. Перший прийшов з Вюрцбурга і хотів спробувати своє щастя у Ротенбурзі. Другий роботи у Ротенбурзі не знайшов і зібрався до Вюрцбурга. Вірний неписаним законам орденів німецьких мандрівних підмайстрів, він ділився з шевчуком своїм ротенбурзькнм досвідом.
У притулок для мандрівних підмайстрів іти нема чого — там дають лише тарілку пісної юшки, та й за неї доводиться проказувати оченаш.
