Годинник на вежі бив іще багато разів. Ці години, коли Міхаель непорушно сидів на ослінчику і дивився на Йозефу, пригнічений здогадом, що вона перебуває
в полоні якоїсь нездоланної душевної скрухи, залишили* ся в ньому на все життя.
Коли її повіки затремтіли, він підвівся. Вона зляка- но розплющила очі й, затинаючись, пролепетала вибачення. Поглянувши на малюнок, Позефа спершу не повірила, що це вона. Лише по хвилі серце її відкрилось для правди. Иозефа ледве приховувала своє збентеження від того, що він побачив її таку, справжню. Вигадавши якийсь привід, вона вийшла. Вона вийшла, немов осуджена.
Після того, як спробу визволитися від лакея з допомогою сповіді звів нанівець її несподіваний відхід від віри, Позефа, сподіваючись, що» можливо, її врятує відверта розмова, вирішила довіритись батьковому братові і написала йому листа, попрохавши приїхати.
Тепер, стоячи біля вікна й дивлячись на тиху нічну вуличку, розгублена і зневірена Йозефа питала себе, чи не вернутись і розповісти Міхаелеві, як вона поступово дійшла до цього. Вона похитала головою. Недосвідчений юнак, який не здогадується про ці страхіття, їй не зарадить.
Коли Міхаель замкнув за собою вхідні двері ключем, що його випиляв сам, годинниюна вежі пробив одинадцяту.
Иозефа лежала в ліжку, сон її не брав. Лакей, що звичайно вже о десятій був у своїй кімнаті у флігелі, тихо пройшов з кухні в передпокій.
Хвилю він стояв непорушно і з усмішкою дивився на двері спальні. Не відводячи погляду, натиснув на бильце плетеного крісла і, нашорошивши вуха, прислухався, чи голосно воно рипить. Потім ступив кілька кроків, але так, щоб вона могла його почути в спальні, і знову непорушно застиг. Він і вчора, незадовго перед північчю, дав Иозефі знати про себе тихим, обережним шарудінням.
Вона прислухалась. У передпокої знов почулося тихе шарудіння. їй здавалося, що вона бачить, як він перекладає на туалетному столику гребінця та щітку. Йозефа затамувала подих. Кілька хвилин панувала цілковита тиша. її губи розтулились. «Він ще там. Очікує. Я знаю, на що він очікує, і він знає, що я це знаю». Сьогодні вранці вона опустила перед усміхненим лакеєм очі, зізнавшись тим самим, що їй відомо, чому він до півночі затримався в передпокої.
За дверима зарипіла підлога. Тихо прочинились якісь двері. Йозефа звелася в ліжку, прислухалось. Стояла мертва тиша. «Пішов уже». Нараз вона побачила себе маленькою дівчинкою, яка стоїть у кухні, глибоко розчарована тим, що мати не дозволила їй узяти з тарілки сливу.
Зітхнувши, Йозефа опустила голову на подушку.
Другого дня пополудні Йозефа з батьковим братом сиділи в кімнаті й пили чай. Кремезний сімдесятилітній дідуган господарював у своєму переобтяженому іпотеками помісті в Левенхані, селі під Нойштадтом на річці Зале. Кілька років тому до Иозефи дійшла чутка, нібито його шістнадцятирічна служниця народила від нього дитину.
Дядько раз у раз підливав собі коньяку і лише з ввічливості часом надпивав чай — так знехотя, що його куценькі сиві вусики всякий раз відстовбурчувались, наче щітка. Його густі брови смикались, ніби від електричного струму. Товсті одвислі щоки, а також білки витрішкуватих очей були густо всіяні червоними й синіми прожилками. Здавалося, дядька ось-ось спостигне удар.
