Міхаелеві: «Він знову там, на Таубері». Склавши на животі руки, вона дивилася згори на шевський стіл, де ще лежали чоловікові інструменти. її безкровні губи були розтулені, вона дихала ротом.
Кіт у біло-жовтих плямах никав із кутка в куток, зводив на завмерлу жінку очі-вуглини, жалісно нявкав І знов пускався у пошуки.
Другого дня Міхаелева мати дріботіла головною вулицею вниз поруч сина, на цілу голову вищого за неї. Міхаель запропонував був до відходу поїзда посидіти десь на лавці, адже вежа така висока — чотириста східців! Мати навіть не підвела голови.
— ОтакоїІ Я сама хочу Побачити, де ти живеш. Ні, я таки подивлюсь.
Десь після другої сотні східців — Міхаель ішов попереду з запаленою свічкою — мати сказала:
— Тепер мені треба трохи перепочити. Але ж я в такій спідниці!
Вона підібрала поділ і присіла на спідню байкову спідницю в чорний і білий горошок. Міхаель сів поруч, тримаючи в руці свічку.
— Як там батько?
— Ох, ти ж знаєш, як він. Йому аби тільки ходити по суботах на свою репетицію. Він чекає її цілий тиждень. А тепер ще став почесним членом. Вручили якийсь диплом. На ньому золотом написано: «Почесний член співочого гуртка «В зеленім гаю».— Мати підперла рукою голову.— Оце такий він. Йому аби гурток! Та йому теж нелегко. Доводиться цілий тиждень гнути спину, а вже ж не молодий... Тобі треба було лишатися слюсарем, каже він. ^От дурний, йому соромно перед своїми гуртківцями за те, що ти хочеш стати художником. Та вже ж, він собі гадає, що це легковажно. Цього він якраз і не розуміє.
«А вона, одному богові відомо чому, вона завжди все розуміла,— думав Міхаель.— Навіть іще тоді, як я з плачем утік з дому й заночував у лісі, бо батько примушував мене стати слюсарем! Бог його відає, як вона
це розуміла, коли я й сам ще не знав, чому я такий нещасний».
З Міхаеля вийшов кепський слюсар. Майстер був не- задоволений помічником, який годинами малював дитячу коляску замість того, щоб полагодити II, а. потім ще й домальовував перинку та немовля.
Врешті-решт одного дощового ранку о п’ятій годині він вийшов за місто і рушив у напрямку Ротенбурга. Мати трохи провела його, потім ще трохи і так до наступного містечка на Майні.
Ось вони спинилися попрощатись. Вологий туман клуботиться над річкою, над полйм. Годинник на вежі б’є шосту, коров’яча голова на циферблаті шість разів розтуляє і стуляє рот, потім мати каже: «Ленбах прийшов до Мюнхена бідним малярчуком, пішки, а став же знаменитим художником». Вона тільки всміхається, але Міхаель знає, щб вона має на увазі.
Мати не показала, що на серці в неї було так само важко, як її синові буде на його життєвій дорозі. Вона подріботіла додому і розтанула в тумані. Лише відчувши на губах солоний присмак сліз, вона здогадалась, що обличчя її мокре не тільки від дощу.'
Мати й син сиділи на східці рядком, приблизно на середині висоти вежі. Пахло пліснявою, а полум’я свічки не могло
