Але дядина взяла землю рукою. І поки вона робила те, що належало зробити, з її вуст, немовби вона аж тепер усвідомила, що прощається з чоловіком навіки, злетіло тихе зітхання. Вона жалібно схлипнула. Земля посипалася з її руки в яму.
Кожен кинув трохи землі. Пастор уже пішов. Народний вчитель Бухерт, який до своєї мізерної платні іцомісяця приробляв дванадцять марок, диригуючи гуртком, ледь помітно кивнув квартету головою.
Пан Бухерт був низенький і товстий. Його щоки, лоб, скроні і подвійне підборіддя, а також вуха були червоні, аж синюваті. Від золотого пенсне на міцному, як картоплина, носі спадав блискучою дугою, мінливо погойдуючись, дрібнесенький ланцюжок, прикріплений кільцем до верхнього гудзика жилета.
Квартет став перед ним півколом під акацією. Трубач Вольлебен, могутній чолов’яга, в якого величезне черево починалося зразу від грудей, був схвильований. Невеличка голова пашіла. Коли пан Вольлебен, надувши щоки, грав на трубі, очі його зовсім заплющувались. Голос у нього був дуже високий, але слабкий і трохи здавлений.
Другий тенор палітурник Ройхляйн мав рівненькі гострі вуса з рудуватим полиском і такий самий гострий ніс. В містечку його не дуже шанували, бо він не завдавав собі клопоту більше заробити, а вкупі зі своїм помічником іноді цілий день прогулював і, замість одружитись, залицявся до гарненьких дівчат, щоправда, з успіхом. Він і тут, стоячи під акацією над могилою, не стримав усмішки і закусив верхню губу. Це був веселий чоловік, який навіть сам себе не сприймав серйозно.
Обидва баси, слюсар і пан управитель кладовища Фаульштіх, у якого з-під густої бороди визирали тільки рот та ніс, трималися, як завжди, поважно.
Пан Бухерт дав тон, тихенько подувши в свою срібну дудочку — різдвяний подарунок від гуртківців, і звів руки, наче Ісус Христос на олеографії «Вознесіння Христове», що висіла в нього вдома над ліжком у головах. Ніхто не ворушився.
Вони заспівали надгробну пісню «Про що щебече пташечка на кипарисі». Цю пісню запропонував пан Вольлебен — вона мала кілька дуже високих трелей. Рівного тут йому не було.
Зачувши спів, обидві дівчинки перестали схлипувати. Вони ще трохи пошморгали носами, а потім, уважно прислухаючись, задивилися через яму на квартет.
На зворотному шляху співаки завели мову про дядька. Всі його знали змалку. Розмовляли тихіше, ніж звичайно,— вони ще були в похоронному настрої. Раптом палітурник Ройхляйн весело засміявся і розповів одну пригоду. Кілька років тому дядько послав свого шевчука в аптеку принести на п’ять пфенігів шафрану. Але для цього, каже, певна річ, треба взяти з собою тачку. Повернувшись із маленьким пакетиком трави в тачці, шевчук боязко заявив, що більше йому не дали.
Всі мовчали й дивилися собі під ноги. Така поведінка палітурника після похорону ще раз підтвердила, що вони мали слушність, не сприймаючи цього баламута серйозно.
Вони зайшли в заїзд «До пошти» й сіли за статик біля вікна, навпроти шевської майстерні. День видався жаркий, але піїти вино було ще рано. Вилили пива. Гос- иодар саме почав бочку.
Дядькова дружина стояла посеред майстерні. Прислухаючись до глухих ударів, пригадала той вечір, коли сказала
