Дошки для верха та шухляд — ще не постругане червоне дерево кольору кориці — він уже нарізав.
Перед майстернею був невеличкий палісадник — всього клаптик трави та два кущі агрусу, що грілися на теплому липневому сонці. Біля потемнілого від часу штахетника до блакитного неба тяглися ясно-жовті квіти величезного куща дроку.
Вже зібравшись іти, Міхаель побачив білого кота, що скочив на штахети, звідти в палісадник, а потім потерся рожевим носиком об жовтий зонтик і поволі переступив поріг майстерні. -.
«В кожній столярні е кіт,— подумав Міхаель.— А коли в столяра нема свого, то приходить сусідський. Коти люблять столярні».
Похорон почався о третій дня. Сторож із вежі відкотив свою тачку вбік, звільнивши дорогу для процесії, а потім поставив її впоперек вулиці біля наріжного каменя, де завжди що-небудь для себе знаходив. Пошарпаного капелюха з широкими крисами він скинув і знов надів.
Перед воротами кладовища труну поставили на землю. Люди мовчки чекали. Це була строката юрба. Тільки згорьована дядькова дружина з доньками одягла жалобу, та ще члени квартету були в чорних сюртуках, а в руках тримали циліндри.
Квартет підняв труну. Вона лежала косо, бо трубач Вольлебен, перший тенор, і' палітурник Ройхляйн, другий тенор, які йшли попереду, були куди вищі, ніж столяр та пан управитель кладовища Фаульштіх, що в квартеті співав першим басом. Пан управитель кладовища Фаульштіх був засновником співочого гуртка «Бо все однаково».
Вони понесли труну повз стародавні могили, серед яких була й могила родини Уфендорфів, вузькою, по- сипаною піском стежкою в ту частину кладовища, де ротенбурждів ховали тепер. Тут люди звернули зі стежки і, переступаючи через могилц, рушили до свіжого горбика глини. Дядькова дружина також повільно переступала через могили.
Яма була викопана в затінку під акацією. На дні блищало у воді сонце. Управитель кладовища Фаульштіх поклав від гуртка вінок — лаврове листя, білі троянди і білу стрічку з написом: «Спи спокійно. «Бо все однаково».
Вони опустили труну на мотузках у яму. Дві дядькові рудоволосі доньки схлипували. їхні заплакані обличчя поопухали. Міхаель подумав: «Нехай виплачуться. Це Добре. Скоро вони підростуть, стануть гарними дівчатами й повиходять заміж».
Дядина, виснажена багаторічним страхом перед цією подією, не могла вже й плакати.
Міхаель стояв коло матері. Вона була м’якосерда жінка, прожила суворе життя. Кілька сльозинок скотилися по її вморщених від турбот щоках. Вона трохи просльозилась за життям узагалі.-
Молодий білявий пастор не без піднесення сказав над могилою кілька слів і докінчив:
— Ми провели в останню путь хорошу людину.
Так думав кожен. Дехто перемінив ногу.
Пан міський писар, млявий чоловік з роздвоєною сивою бородою, ретельно виголеним підборіддям і в наваксованих до блиску полуботках, які пошив дядько, співчутливо показав на невеличку лопатку, що стриміла в купі глини.
