Зосереджено й серйозно Иозефа стала пригадувати, коли і як почалася її біда. Вже стільки років томуі Невдовзі після смерті батьків. Якось уранці, готуючи купіль, він сказав, що перед сусіднім будинком цілу ніч завивав пес. СукА, що належить фрау ¦ Фіргайліх,. у тічці. А потім —отой погляд. Його погляді Та це цілком і повністю II вина, коли ниций погляд так її хвилює, що ноги аж проймає дрож. Тоді потрібно було відразу його звільнити. Ах, чому вона цього не зробила! Завтра, повернувшись після сповіді додому, вона його звільнить. А зараз треба ретельно приготуватися до сповіді.
Спершу Иозефа розслаблено лежала горілиць. Перед нею пройшла довга низка II марень, які непомітно перетворювались на відчуття, дедалі більше хвилюючи її, аж до сну, що скінчився на ліжку серед пшениці. «Він ліг і обійняв мене, а я мовчала. Я повинна сказати духівникові, що я мовчала».
йозефа заплющила повіки, навіть тепер не усвідомлюючи, що це вже не тільки спогад про те «марення. Щоки II палали. Ось він лягає коло неї, обіймає II, а вона мовчить. А потім з нею сталося щось таке, чого досі їй ні снилося, ані марилось: вона стала перед лакеєм навколішки...
Йозефа підхопилася, все її тіло враз наче отерпло. Вона нестямно закричала, потім жадібно хапнула повітря й закричала ще раз, пронизливо, скільки стало духу, витріщивши очі від жаху, що це сталося саме їбді, коли вона готувалася до сповіді.
У двері постукала перелякана покоївка, спитала щось і пішла собі, не діставши відповіді. Иозефине обличчя стало безкровне, бліде. У неї було відчуття, ніби щось таке, що змалку жило в її грудях, розпалося, і тепер там зосталася сіра пустка. Так, наче всі її почуття відмерли.
йозефа спустилася з ліжка і стала навколішки. Ні, не молитися — проклинати себе. Безглуздо просити бога звільнити II від звіра, якого він сам уселив у людину— наполовину звіра, наполовину щось інше, якесь потворне створіння, перевертень з тваринними інстинктами в крові.
Ці роздуми, а також одне речення, в якому відкидається віра в бога твердженням, що немає вищої сили, крім людини і над людину, оскільки духовне начало в ній самій і само собою зрозуміле, Міхаель прочитав пізніше в Иозефиному щоденнику.
Вона стояла навколішки біля ліжка у світлі електричного нічника під матовим абажуром у формі гриба. Сповідатись безглуздо. А те, що може порадити духівник, вона вже спробувала і шмагатиме себе ще й ще, і колінкуватиме тут цілісіньку ніч, поки він їй спротивіє. Це єдине, що вона може зробити.
Година тяглася цілу вічність. Відчуття й біль у спині помалу німіли, з’являлися і знов німіли. Ноги тремтіли. Коліна нили. Коли Иозефа, щоб не впасти, мимоволі зіперлась на край ліжка, вона відсмикнула руку й притисла І! до гарячого абажура. Зціпивши зуби й аж перекосивши від диких самотортур обличчя, вона тримала руку на абажурі доти, доки вже не годна була розібрати, чи то долоня горить, чи то взялася кригою.
В запаленому мозку промайнула думка про. те, що звільнити лакея — це просто втеча, якою вона від нього не врятується, хай навіть їх відділятиме океан. Разом з тим вона побачила — хоча водночас відчула, що це діється в її тілі — невеличку змію, яка ворушила жалом. Наступної миті в її очах потемніло. Вона вже не бачила нічого, крім цього чорного жала, що ворушилося глибоко в її тілі.
Коли Иозефа прийшла до тями, вона лежала коло ліжка, а надворі вже займався день. Першим же поїздом вона поїхала додому.
В купе четвертого класу сиділа невеличка повна жінка з сивим волоссям, рясними, заклопотаними зморшками на чолі і
