її вузькому світі не було жодної людини, якій вона могла б довіритись.
Того вечора, коли Міхаелів дядько назавжди пішов зі світу, Йозефа сиділа край вікна, пригнічена усвідомленням власної провини. Раптом їй спало на думку висповідатись. Сподівання, що щира сповідь звільнить її від лакея, додало їй сил погамувати в собі пекучий, дедалі більший сором. Почувала Иозефа й свою провину католички. Але вісімдесятидворічному священикові не мала право про все розповісти. В його останні дні це завдало б йому лише зайвих тривог і клопоту, зарадити ж їй він однаково не міг.
У поїзді, що йшов на Вюрцбург, де Иозефа мала намір висповідатись, їй стало легше — вона знов щось робила для свого порятунку. Вона поглянула вниз, на Тау* бер, що плавно й спокійно вигинався серед м’яко осяяного сонцем краєвиду,' і повіки в неї зімкнулися. Заснула тільки II свідомість, відокремлена від дійсності лише якоюсь тремкою лінією. Й відразу Иозефі приснився сон.
Вона стоїть навколішки перед сповідальнею. У молодого капелана білі, жахливо довгі руки, а-рум’янець його гладеньких щік на вилицях різко закінчується. Цим •встиглим, неситим молодим очам над гарячковим рум’янцем вона ні в чому не може зізнатись. Вона шепоче навмисне так тихо, що він II не розуміє. Проте сама собі вона висповідується і зізнається в найбруднішому, про що раніше не важилася навіть думати...
Коли через кілька годин поїзд підійшов до вюрцбурзь- кого вокзалу, Йозефі здалося, що вона задрімала всього на мить. У пошарпаній готельній кареті, запряженій двома старими гнідими кіньми, які й без кучера дотюпали б тисячу разів пройденою дорогою додому, вона вирушила до готелю «Кронпринц», де колись, дванадцять років тому, провела найщасливіші години свого життя.
Кімната була чиста, темні меблі червоного дерева блищали. Проте пахло зубним еліксиром і застояним духом шухляд нічного столика. Не скидаючи капелюшка і дорожнього плаща, Иозефа непорушно сиділа на стільці з гірким болем у серці. Колись у цьому будинку вона стояла на порозі світлого життя, а тепер ось скотилася до лакея.
Тут, у кімнаті гот.елю «Кронпринц», де вона, як ніколи, гостро відчула різницю між своєю сповненою надій, чистою юністю і ганебним становищем нині, з якихось невідомих джерел душі в неї влилася нова сила. Це була сила відмовитись від життя, якщо тільки такою ціною можна врятуватися від душевного спустошення.
Коли через годину Йозефа вийшла з готелю оглянути місто, II сповнювало холодне переконання, що вона більше не пропаща людина, якою зайшла в готель. Ледь притиснувши до боків лікті й нахиливши вперед плечі, вона йшла і всміхалася. Вона помирилася з усім світом і замкнулася від нього в собі. їй здавалося, ніби вона знов-та сама недоторкана Иозефа, хіба шо тепер їй тридцять два роки.
В цьому місті барокко і готики, якому тридцять церков надають величі, а пологі схили виноградників та мальовничий вигин Майну — лагідності, полишена сама на себе Йозефа блукала вулицями, де пахло водою, смолою та ладаном і скрізь — трохи вином. Раз у раз вона зустрічала обличчя, яке п’ятсот років тому вюрц- бурзькому різьбяреві Тільману Ріменшнайдеру могло б послужити моделлю.
Йозефа всміхнулась до шістнадцятирічної рімен- шнаидерівської мадонни з яблуком у руці, що очікувально прихилилась до стіни будинку, за двадцять кроків від церкви, де вона півтисячоліття простояла на вівтарі. А коли згодом у вітрині невеликої тютюнової крамниці Йозефа побачила поштову листівку з зображенням голови святого роботи Ріменшнайдера, то. зайшла її купити, бо обличчя святого нагадало їй обличчя молодого маляра, який у її домі обдирав стіни.
Простягуючи через прилавок коробку сигар, низенький дідок мовив своєму клієнтові, що вибухнув нестримним сміхом:
