— Не куріть так багато, це ж вам шкодить!
Дідок загорнув у папір листівку і багатозначно підняв палець:
— Оригінал у музеї. Навідайтесь туди. У нас такого не багато. Але це справжня робота.
Він подивився вслід незнайомці з якимсь особливим блиском у старечих очах. А Йозефа, перейнята незбагненною ніжністю, прошепотіла на вулиці:
— Ах, яким прекрасним могло б бути життя!
Великі сльози виступили в її очах і повільно покотилися по всміхненому обличчю.
Вона дійшла до базарної площі, де за овочевими кошиками у формі човнів і такими ж завбільшки, сиділи десятки селянок і розхвалювали свої свіжі й недорогі продукти. Неквапом простуючи через площу, Йозефа розглядала каплицю діви Марії, де завтра вранці збиралася сповідатись. Це була споруда найблагороднішої готики; її вежа, оздоблена крабами і з просвітами аж до самого тремтливого шпиля, здіймалася в небесну блакить, немов філігранний спис.
Почувши, як одна селянка сказала: «Збігаю до «Ягнятка» перекушу котлету», Йозефа вирішила й собі пообідати в заізді «До білого ягняти».
Сюди заходили й селяни та візники, які знали, що за свої потом зароблені гроші вип’ють тут доброго, чистого вина. Господиня принесла Йозефі суп і всміхнулась. Жінка почувала себе впевнено, бо знала: її суп смачний і ситний. ~ -
За сусіднім столиком якийсь юнак їв смажені домашні ковбаски. Час від часу він повертав голову набік, мов канарка, і весело позирав довкола. Одне око в нього було штучне.
«А чом би й мені не з’їсти кілька смаженях ковбасок? — подумала Йозефа.— А то й випити чарочку вина?» У неї знову виступили сльози.
Цього вечора Иозефа, яка вже давно не відчувала життя так близько і трепетно, як сьогодні, лягла спати зарання. Листівку з зображенням голови святого, релігійний фанатизм якого повторився в Міхаелеві фанатизмом двадцятого століття, перед цим вона приставила до нічника.
Вона пильно придивилась до обличчя. Тонкі губи святого не були стиснуті — лінія рота, здавалося, ледь тремтіла, неначе на незгасному вогні духовної сили. «Як у молодого маляра. Навіть лоб і щоки такі самі. Ніби вони родичі»,— міркувала Йозефа, уявляюч'и собі Міхае- ля, вираз його обличчя, коли він у полоні свого почуття самозабутньо дивився на неї.
З незбагненною усмішкою на вустах, як і тоді, колп вона відвернулась від Міхаеля і вийшла з кімнати, Иозефа знов приставила листівку до нічника й опустилась на подушку. «Отже, цей фанатичний юнак кохає мене». Вона стулила повіки. І тепер, перед нею стояло Міхаелеве обличчя. Але в ній ніщо не прокинулось до людини, яка кохала її.
Иозефа лягла в постелі зручніше. Груди їй враз здавив страх перед сповіддю. Але приховувати вона не сміє нічого, вона повинна бути з духівником відвертою, як мала дитина з матір'ю. Коли вона сподівається допомоги, то мусить подолати сором і щиро розповісти про свої брудні, жахливі почуття й видива. Можливо, навіть треба дещо записати, щоб на сповіді нічого не забути.
