Вона похитала головою і міцніше пригорнулася до нього. В сутінках біліли її тонкі руки — на ній була літня сукенка без рукавів. Не приймаючи з його плеча
покірного вродливого обЛиччя, вона звела очі до неба і прошепотіла:
— А якщо буде дитина?
— Через десять днів ми одружимось. А напевне це все одно не ' можна вирахувати.— Він накинув їй на плечі піджак і ніжно пригорнув її до себе.
Иозефа ніби відчула тепло закоханих. Вона непомітно обминула чорний кущ бузку і майже вибігла зі скверу.
В темному передпокої, де сотню років усе нерухомо стояло на своїх місцях, вона, мов полонена, огледілась навкруги, охоплена безсилою зненавистю. В пітьмі роздяглася, лягла в ліжко і скоцюрбилась. Вже чотири дні Йозефа голодувала і не раз від слабості мало не зомлівала. Занепала вона й духом. Ще ніколи не почувала себе так самотньо. Дядько теж нічим не допоміг. Сама, зовсім сама. Все збайдужіло. Світ запався.
Иозефа не пам’ятала, скільки вона пролежала — хвилину чи годину, коли в передпокої почулося тихе шарудіння — так природно, як уві сні постають химерні видива. їй здавалось, ніби уві сні вона вже очікувала на це шарудіння.
Иозефа підхопилась і запалила свічку на нічному столику. Полум’я розгорілося, і з пітьми поволі виступив яскраво- рубіновий скляний ковпак. Аж тепер вона помітила, що на ній і досі спідня сорочка й панчохи. Вона переодяглася в блідо- голубу нічну сорочку —• покірно, так, наче більше не могла уникнути неминучого.
Повитягувала шпильки. Важкі коси впали на спину й потягли за собою голову. Иозефа побачила в дзеркалі своє обличчя. Губи були розтулені. їй хотілося закричати. Вона затисла рота долонею і знов пішла до ліЛка. Здавалося, вона силоміць веде себе до ліжка. Вона лягла, випроставши ноги й очікуючи.
За дверима анішелесь. Та в напруженій тиші Йозефа відчувала, що він у передпокої.
«Досить відчинити двері, і він увійде. Навіщо ти стільки місяців мучиш себеї Чи не однаково. Не бери так близько до серця»,— вперто й глузливо міркувала вона, скрививши в посмішці губи.
Иозефа побачила материні очі, самі очі. Вони стояли поза червоним світлом у темряві над ліжком і дивилися на неї невимовно сумно.
Зручно відкинувшись у кріслі, лакей сидів, наче в приймальні, біля полірованого столика на тонких ніжках посеред кімнати. Жовтувате лице змарніло, зморшки від носа до кутиків рота поглибшали. Він обережно водив пальцями по їхніх краях, що завжди були трохи почервонілі.
Усміхнувшись, він підняв попільницю й поставив П на місце, майже нечутно.
Иозефа це почула, і всю II пронизав дрож. Вона повернула набік голову й стулила повіки. Десь далеко, в якомусь потаємному куточку її душі знову зринула думка, чи скоріше відчуття: якщо вона віддасться на його волю, то це станеться, бо вона шукає смерті.
Готовність і смерть означають те саме. Вона здригнулась.
