Слюсар обережно занурив сокиру в шиплячу воду — всього на три сантиметри, щоб гартувалося тільки лезо. Аж коли потемнів і обух, він устромив у воду всю сокиру, а потім задоволено показав Міхаелеві свій витвір. Ясний сталево-синій колір гладенько відшліфованих щік поступово переходив у фіолетовий та рожевуватий колір обуха, з чого обидва слюсарі зробили висновок, що сокира вдалася.
Усміхнувшись, майстер промовив:
— Нею можна вирубати цілий дрімучий ліс. Ця витримає... Так, так, гартування — це все. Буде лезо хоч трохи зам’яке — після першого ж удару зігнеться, як свинець. Буде воно надто тверде — покришиться, як скло. На цьому треба- розумітись!
«Я знаю, брате, я вже знаю: тут, як і при розведенні фарби на клею, потрібно мати художній смак»,— задоволено подумав Міхаель і вийшов у прекрасний липневий вечір.
Була вже сьома година. Вони завжди працювали в будинку тільки до шостої. Прагнучи побачити Йозефу сьогодні ще раз, Міхаель поспішав на головну вулицю, хоч і побоювався, що його поява такої пізньої пори може привернути увагу.
Зненацька він уповільнив ходу І, ступивши ще кілька кроків, зупинився, анітрохи не здогадуючись чому. Під дією якогось підсвідомого і нібито зовсім незначного поштовху,— точнісінько як ото людина, що, прогулюючись, збирається завернути праворуч, а завертає ліворуч,— він рушив у напрямку річки. Ним керувало незбагненне 1 непоясниме почуття, зрозуміти яке людина, мабуть, змогла б — ніхто цього не знає,— якби замість закону причини та наслідку на світі існував зворотний закон. Міхаелеві здавалось, ніби він перебуває під гіпнозом сну, якого ще ніколи не бачив, але побачить потім, а зараз прозорливо викопує його послане наперед веління. Він ні про що не думав. У ньому жило тільки це непоясниме почуття, що його найскоріше можна було порівняти з якимсь сірим мороком, який раптово заповнює мозок, груди, якого насправді немає, і все- таки він в — просто ніщо.
Але це похмуре, непоясниме ніщо було такс природне і владне, що Міхаель пішов у протилежному напрямку, вже навіть не думаючи про Йозефу. Дорогою він розглядав будинки і людей, зацікавлено, як завжди.
З материних розповідей Міхаель знав, що в дитинстві він часто й міцно засинав за вечерею — раптово, за одну мить, сидячи рівно і з широко розплющеними очима. В тому віці, від дев’яти до одинадцяти років, він не раз передрікав пожежі, які виникали через кілька годин.
Коли Міхаель виріс, він пояснював собі цей факт не чим іншим, як збігом обставин. Прагнучи в усьому Ясності, Міхаель уникав пов’язувати ці дивовижні явища з чимось надприродним. Він не був забобонний і не вірив у передчуття. Але коли несподівано опинився перед трупом дядька, він усе-таки запитав себе, чи це не передчуття спонукало його змінити свій намір і піти не до Ио- аефи, а вниз, до річки.
Як уже багато років підряд, дядько й цього вечора о тій самій порі спустився до Таубера І знов на те саме місце, де одного разу сказав Міхаелеві: «Якби мені твої роки, я б поїхав до Франції».
Він був у більярдно-зеленому фартусі і, як і тоді, непорушно стояв біля куща ліщини, наче й не відходив від нього. Та й усе інше виглядало так, як того спокійного травневого вечора. Над лугами і тихоплинною річкою вже стояли сині присмерки, а з лугу час від часу дожинали голоси гімнастів.
Дядько .був здоровий, мав щиросерду жінку, хороших дітей і власний шматок хліба. Чому цього вечора його Життя розтануло, як голос у темряві, ніхто не знав.
