блискавки зразу два будиночки — освітлювали зависле над землею чорно-сине громаддя хмар і так само гасли в герці двох переплетених блискавок, немов полум’я сірника в яскравому сонячному світлі.
Скляна кулька без упину бігала по підлозі. Зненаць*
/
ка Міхаелеве тіло переломилось, мовби від сильного удару під правий бік.
Разом з вежею він похитнувся вліво і впав на коліна. Трипудовий стіл зрушив з місця. Кулька вдарилась об стіну ліворуч. Коли в Міхаеля промайнуло: «Ця вежа стоїть вісімсот років, не впаде вона й сьогодні», він, гнаний страхом, уже мчав сходами вниз.
Двері першого поверху стояли розчахнуті навстіж. Сторож, його дочка і четверо її дітей молилися навколішки. Це була похмура картина убозтва й страху.
Міхаель вийшов на вулицю. Серед густих хмар застигла якась ядучо-зелена маса, що наче вбирала в себе сяйво блискавок. Хвилю щё лунали важкі удари грому, які ніби накочувались один на одного. І раптом на чорно-синьому тлі здригнулася ще одна жовта блискавка; здавалося, то розгніваний ангел розпейеною шпагою проколов надуте черево, що лопнуло з оглушливим тріском. ДДе мить, і звільнена вода полилася на землю, і більше нічого не стало видно.
Міхаель сидів на порозі, прихилившись спиною до одного кам^яного одвірка і впершись ногами в' другий. В уяві він малював містечко в грозу. А поруч крізь браму вежі на вулицю лилися дощові потоки.
Була тільки восьма година. Вечір став ще прекраснішим. З будиночків помалу виходили люди і прогулювались вуличками вимитого міста.
На другий день дядько, що був помічником начальника парової помпи добровільної пожежної команди і мав почуття гумору, напрочуд поважно сказав Міхае- леві:
— Тільки-но я вчора ввечері всунув ноги в пожежні чоботи — ті, що з високими халявами,— як з них межи очі мені бризнула сочевична юшка! — Аж тепер похмурий швець весело засміявся: — Річ у тім, що наша крихітка не любить сочевичної юшки. А в нас мусиш їсти все, що дають. Тож оте бісеня виливало юшку в мої чоботи,— я ж їх рідко взуваю, хіба що коли пожежа. Виливало собі й забувало про це!
Спальня була готова. Йозефа, вже в нічній сорочці, позачиняла вікна, що цілий день стояли навстіж, і побризкала скрізь одеколоном. Потім запалила свічки, запнула широку, на всю кімнату, важку шовкову штору блідо-голубого кольору і прихилилася до дверей. Ясно- жовте тло стін ще більше підкреслювало вишуканість темно-коричневих меблів.
Иозефа вдоволено усміхнулась. її спальня така ж чиста і світла, яким має бути життя. Заплітаючи коси, вона радісно щось наспівувала, як урівноважена жінка. Потім лягла в ліжко. Два ріжки білої хустки стирчали над її головою, мов вуха у білого кролика.
Коли годинник на вежі пробив чотири рази, Йозефа прокинулась і засвітила свічку на нічному столику. Вона спала спокійно. Тіло відпочило, кімната радувала її. Вона лежала і не ворушилась.
До кімнати вбігають її діти, хлопчик та дівчинка, вони голосно й ніжно вітаються з нею. Вона попускає їхні дрібні пустощі
