Міхаель недбало відповів:
— Нічого, просто такі
А сам подумав: «А що тягне тебе у Францію? Тільки те, що французи вудять рибу?»
Дядько схилив набік голову і спробував лукаво усміхнутись, що йому зовсім не личило.
— Та хтозна, мабуть, ти таки маєш слушність. Можливо, баронеса дасть тобі добрі чайові.
Міхаель спаленів і вигукнув:
— Я не візьму ніяких чайових!
І тієї ж миті пригадав, з якою радістю прийняв двадцять пфенігів чайових від пана Вольлебена.
«Це зовсім інша річ. Але щоб від неї?! Бороньбоже! Не понесу я їй чобітків. Ні-ні, їй я не понесу»,— вирішив Міхаель, вжахнувшись на саму думку, що Иозефа, яку він побачив своєю дружиною і світлом усього життя, може запропонувати чайові.
Хвилю обоє мовчали. Дядько поставив шкіру назад під стіну. Потім дістав з кишені фартуха щіточку й розчесав нею свої вусики і довгу, завширшки в два пальці чорну лискучу еспаньйолку, його запалі щоки були гладенькі й бліді, як віск.
«Усі шевці бліді,—промайнуло в Міхаеля.— Шевські майстерні роблять людей блідими». Він поглянув на дядька, що тепер нерухомо сидів на стільчику, нахилившись уперед і похмуро втупившись у підлогу. І раптом Міхаелеві стало так шкода дядька, що в нього виступили сльози.
Коли Міхаель поспішав додому, на небі вже мерехтіли зірки. Луна його кроків була єдиним голосом життя в сонному містечку.
Він піднявся в густій пітьмі вежі нескінченно довгою спіраллю сходів до своєї кімнати з отворами. Вона була наповнена якимсь непевним світінням, таким слабким, немовби воно не малд іншого джерела, крім самого себе. І раптом Міхаель опинився перед Йозефоір.
Вона бере у нього з рук чобітки і, приязно всміхаючись, каже: «Це дуже мило з вашого боку. Між іншим, я вас уже якось бачила на головній вулиці. Ви мрієте стати художником, правда ж? Відтепер ви повинні заходити до мене частіше».
На другий день увечері Міхаель знову подався до майстерні, сповнений рішучості віднести Йозефі чобітки. З першого ж погляду він впевнився, що вони ще стоять у кутку.
Дядько, тримаючи між колінами чобіт міського писаря і проколюючи шилом дірочки, саме збирався пришивати підметки. Не підводячи очей, він сказав:
— Як ніщо не переб’є, завтра ввечері, щонайпізніше в неділю вранці, вони будуть готові.
Міхаель нічого не чув. Иозефа бере чобітки й дає йому двадцять пфенігів.
