У дверях безшумно» з’явилося завжди перелякане обличчя дядькової дружини й відразу зникло.
Дядько дістав з полиці пару старих колодок.
•— Наш міський писар, бач, у мене замовляє вперше. Полуботки! Треба підігнати для нього колодки.
Він заходився наклеювати невеличкі шматочки тоненької шкіри на ті місця, які потрібно було наростити, пояснюючи Міхаелеві, що, коли клей просохне, він так припасує рашпілем колодки, що чоботи сидітимуть у пана писаря на ногах, як його власна шкіра.
Дядько обгорнув м’якою чорною шкірою колодки й поставив їх на підметки.
— Ось так, приміром, виглядатимуть чоботи.
— А назад він вернувся?
— Мати ніколи більше його не бачила. Ніхто не знає, коли він помер і де похований... Можливо, десь за тридев’ять земель. •
Якусь хвилю дядько дивився непритомним поглядом крізь вікно на по-нічному тиху вуличку:
— Грати від не вмів. Він же все життя був злидар злидарем і ще змалечку мусив заробляти собі шматок хліба. Певна річ, навчитися музиці він не мав змоги. Мабуть, саме через те він так безнадійно і втратив розум. Атож, атож, тим-то йому й довелось зрештою повіятися світ за очі... Ти це розумієш? — спитав дядько, пригнічено посміхнувшись, так наче життєві жорна перешкодили і йому самому ступити на визначений для нього шлях.
Почуття неймовірно глибокого захвату пройняло Мі- хаеля і сколихнуло до дна його душу. Він мусив прихилитися до стіни — коліна” в нього тремтіли. «О, ще й як розумію!» — подумав він і тільки кивнув у відповідь.
Але дядько вже поринув у свої давні роздуми і мовив сам до себе:
— Це в нас од нього.
Низенька, погано освітлена шевська майстерня раптом справила на Міхаеля таке гнітюче враження, що він ладен був тієї ж миті кинутися надвір.
Тут Міхаель помітив у темному кутку на підлозі пару нових гарненьких жіночих чобітків. Він поцікавився в дядька, чиї вони, хоча бідразу сам- здогадався про це.
— Баронесині. Я шию для їхньої сім’ї вже двадцять п’ять років. Але відтоді, як померли батьки, баронесі потрібно не багато взуття. Вон^ж роками сидить удома.
Лііхаелеву свідомість блискавкою пронизала уява, і він широко розплющив очі. Він уже стояв перед Ио- зефою і подавав їй чобітки. Спокійно, наскільки йому дозволяло його стривожене серце, Міхаель спитав дядька, чи не можна йому віднести ці чобітки.
— Ти от скажи мені: що змушує тебе на цьому широкому божому світі так прагнути піти до баронеси й віднести їй чобітки?
