дерева.
Батьки Йозефи померли. Колишній батьків лакей та зовсім глуха сімдесятирічна кухарка мешкали у флігелі, прибудованому з двору. Середину подвір’я займав садок, що, завдяки строгим лініям алей та акуратним лужкам, обрамленим лише рядочками невисокого самшиту, здавалося, діяв напрочуд заспокійливо.
Цей простенький садок.у стилі Людовіка XVI, де не було ні прикрас, ні квітів, являв собою композиційно завершений твір, ніби картину, що її якийсь художник років сто двадцять тому поклав просто на землю. Спокійний, як і все довершене, садок разом з меблями тих самих часів навівав спокій на весь палац.
У дев’ятнадцятому столітті родина Уфендорфів зубожіла. І тепер жоден із синів верхньофранконськнх дворян не наважувався заплющити очі на цю бідність заради скромної краси йозефи.
Вона ні з жим не підтримувала знайомств. Цілі дні сиділа собі біля вікна й малювала акварельними фарбами на грубому папері квіти та натюрморти; вона старалась, і в неї виходило. Читала також старомодні романи. Йозефа вже трохи поповніла й змарніла на виду, хоча шкіра в неї була така сама бездоганно біла. Після- смерті батьків під очима осиротілої Йозефи з’явилися перші ледь помітні зморшки. А в очах назавжди лишився смуток. Вона не знала жіночого щастя, для якого була створена, і всі свої дні та роки жила з думкою, що так і помре, не зазнавши його. Іноді Йозефа забувала прибрати з чола пасмо білявого волосся, іцо впало під час малювання, і коли пізнього вечора схвильовано обходила кімнати, волосся все ще звисало їй на чоло. Минав ще день, і знов її чекала довга ніч.
У йозефи були сизо-голубі очі, посаджені помітно близько біля носа, і припухлі, гладенькі губи, трохи за- великуваті як для її вузького обличчя.
Міхаель уперше котив містом заляпаний фарбами малярський візок з відрами: в будинку трубача пана Воль- лебена треба було пофарбувати спальню. На головній вулиці йому довелося відійти вбік, щоб пропустити Йозефу верхи на коні. Лакей їхав на три метри позаду, суворо дотримуючись цієї відстані. Міхаель став і невідривно дивився вслід Йозефі, поки та не завернула за ріг.
Йозефа їхала в жіночому сідлі. В довгій вузькій амазонці вона виглядала стрункою. Невисокий м’який циліндр рівно і міцно сидів на широкому й туго зав’язаному вузлові білявого волосся, що закривало вуха й спадало аж на плечі.
Вони поминули міську браму й рушили вузькою не- брукованою вуличкою вниз, до Таубера. Вуличка була крута. Старий кінь ступав повільно і обережно. Мірне погойдування його широких крупів передавалося м’якому й гнучкому тілу Йозефи.
Зненацька лакей скоротив відстань, і голова його коня торкнулася хвоста переднього. Лакей задивився на Йозефу, що балансувала талією, від чого м’які рухи її округлих стегон стали ще більш пластичними.
Цей худий, чорноволосий чоловік з жовтуватою шкірою, що двадцятип'ятирічним молодиком закінчив у Мюнхені школу прислуги й відразу по тому найнявся до Йозефиного батька, жив у домі вже тринадцять років. Він мав довгий, вузький череп з високим, опуклим лобом, а від ніздрів до маленького, кривуватого і безгубого рота тяглися дві складки, які завжди були трохи почервонілі.
Коли він наймався на службу, Йозефа була ще дев’ятнадцятирічною дівчиною, сповненою сподівання, що одного дня з’явиться омріяний чоловік, покохає її і візьме за дружину. Всі ці роки марного чекання й поступового згасання надії лакей перебував ніби в ролі зацікавленого глядача.
Спустившись у соковито-зелену долину, де між кущів верболозу хлюпає невелика притока Майну Таубер і весь берег
