Поки велася суперечка про абстрактний живопис, Міхаель малював кельнерку. Кандннський — з пишною бородою — визнав це нетактовним і висловив свою думку вголос. Міхаелеві, що вмів одночасно слухати й малювати, це зауваження видалося школярством. Він одкинувся на спинку стільця, вже байдужий до того, що відбувалося навколо нього. Йому не вкладалося в голові, що малювання можна вважати чимось нетактовним.
Додому його проводжав художник Н., багатий чоловік, виходець із заможної родини в Рурській області. Міхаель розповів йому про свою роботу й запросив переглянути композиції.
Він спробував найскупішими засобами, зберігаючи лише найнеобхідніше, втілити свої підсвідомі асоціації, які викликав у ньому концерт Бетховена. То були дивовижні дівочі фігури з внутрішніми тінями й провалами.
Враженому Н. ті композиції нагадали Ван Гогена. Міхаель про нього нічого не знав. Дівчата на березі моря, чиї постави й вирази були навіяні музикою Бетховена,— то все була його Софі, його страждання, його туга.
Пан Н. купив одну композицію за п’ятсот марок і познайомив Міхаеля з власником видавництва «Дельфін», який через кілька місяців випустив усі композиції окремим альбомом — у шість кольорів і під загальною назвою «Незнайомки біля моря».
Але успіх не справив на Міхаеля того враження, якого слід було чекати. Після року напруженої прані він мусив визнати, що для справжнього художника йому бракує хисту. Його опосіла невідчепна думка, що для нього живопис не може стати засобом самовираження. Відтоді він уже не брав до рук олівця.
Міхаель не знав, за що тепер узятися й де себе подіти. Неспокій гнав його з місця на місце, а на груди знову налягав той самий камінь, що й у ті далекі роки, коли він був слюсарчуком, який згинався над лещатами і роздумував, ким йому стати. Він жив без мети, сповнений якоїсь невиразної тривоги.
Іноді він випадково зустрічав Софі, щоразу з доктором Кройцом. Але в душі вже нічого не озивалось. Рана затяглася. Туга за Софі вилилась на сторінки альбома.
Востаннє він побачив їх обох через два роки після розлуки з Софі, в залі мюнхенського вокзалу. Він зібрався їхати до Берліна й саме запитував, коли відходить нічний швидкий. Софі й доктор стояли за якихось кілька кроків од нього. Коли Міхаель побачив її, він вжахнувся й не повірив своїм очам. Волосся й одяг брудні, ніби вона тижнями ночувала на вулиці. Жовте як віск, запале обличчя було наче в мертвої, яка чудом продовжувала дихати.
Доктор нюхав кокаїн просто на очах у пасажирів, що стояли навкруги, а через кілька хвилин втягував його" знову — він уже не контролював себе. На комірці сорочки виднілися плями крові. Роз’їдені ніздрі гноїлись і кровоточили..Обоє дивились на Міхаеля й не бачили його: навколишнього світу для них більше не існувало.
Вони вийшли на платформу до швейцарського поїзда. їх проводжали десятки здивованих поглядів. Подорож до Аскони, на Лаго-Маджоре, навіть не була для них останньою спробою врятуватися; то було тільки здійснення якогось раптового задуму — вони не мали навіть речей. Втративши всяку надію, вони тікали самі від себе, прихопивши в дорогу свій розпач.
Другого дня обоє були вже в Асконі, хоча подумки не покидали мюнхенського вокзалу. їм усе збайдужіло. Переміна місця більше не існувала. Звідки, куди — чи не все одно? Сонячним пляжем Лаго-Маджоре прогулювався Йоганнес Воль, обнявши за плечі хлопчину- італійця, якому він застромив у чуб кілька білих квіток. Двоє знедолених дивилися на Воля й не бачили його. Все проносилося повз них.
Свою першу й останню ніч тут вони провели в якійсь траторії на узбережжі. Спати не лягали. В кімнаті горіло дві свічки.
