всього.
У такому настрої Міхаель і пішов уперше до кав’ярні «Захід», яку він покинув надовго аж через п’ять років. Була одинадцята година ранку. Кілька відвідувачів читали газети, кельнери були у фраках. «Усе по-іншому»,— подумалося йому.
Перед поетом Рудольфом-Йоганнесом Шмідом стояла склянка пльзенського пива. Хоча Шмід міг сісти й на будь-який інший стілець — так, щоб бачити весь зал,— він сидів, проте, обличчям до стіни. Раз у раз він скидав руку над головою, голосно доводячи своєму уявному співрозмовникові, що планета наскрізь прогнила, а світ збожеволів.
Міхаель спроквола пройшовся кав’ярнею, озираючись на всі боки, неначе заблукав у лісі,' взяв газету й без видимого інтересу став її розглядати, проте з поважним виглядом, як ото дитина, що ще не вміє читати, але вдає, що читає.
• — Пардон, мене звати Шмід. Рудольф-Иоганнес Шмід. Іще раз пардон, брате!—Він сів, сперся підборіддям на зігнутий вказівний палець і, всміхнувшися, додав: — Ти, брате, певно, поет. Я бачу це по тобі, по твоїх очах.
Так Міхаель переконався, що в житті бувають симпатії з першого погляду, які не проходять ніколи.
— Я взагалі ніхто.
— Браво, брате! Я так і подумав: це поет!
Вони провели вдвох цілий день і ще півночі, й тільки годині о третій ранку, коли Міхаель купляв сигарети в кіоску на Унтер-ден-Лінден, Шмід підійшов до якогось випадкового знайомого. Піддавшись пориву, він подався з новим співбесідником до нічної кав’ярні на розі.
Шмід був егоцентричний, як дзига, що, майже втративши інерцію, здригається, але крутиться далі навколо самої себе. Його життєвим дороговказом було захоплення рядками, написаними ним самим, та ще Серван- тесовим Дон-Кіхотом, яким також був він сам.
Шмід, німець за походженням, вихований на традиціях. німецької культури домашнім учителем-швейцар- цем із Санкт- Галлена, приїхав з Аргентіни, де йото батьки мали маєток, завбільшки як земля Вюртенберг. Щомісяця вони надсилали синові дві тисячі марок, яких він збувався у перші ж дні.
Міхаель жив тут без ніякої мети, як і останній рік у Мюнхені; неспокій гнав його з місця на місце, внутрішня невпевненість не полишала його. Він став такий дратливий, що навіть невинний погляд міг розлютити його. Найменша кривда щодо нього самого чи будь- кого іншого, часом навіть дріб’язкова, доводила його до нестями.
А якось Міхаеля мало не заарештували. Він зібрався послати листа матері, яка ще з мюнхенських часів на початку кожного місяця висилала йому тридцять пфенігів — найменшу стипендію в світі,— і зайшов до поштового відділення на Уландштрасе купити марку. Чиновник за віконцем кричав на простих людей, примушуючи їх чекати, наче якихось-прохачів, і гримав на кожного, хто наважувався що-небудь спитати. Кастовий дух, що в кайзерівському рейху навіть найдріб- нішого чиновника сповнював пихою, завжди був нестерпний Міхаелеві. Він спалахнув, нагримав на чиновника й запалив своїм обуренням озлоблених людей. На пошті зчинилась ціла революція. Але тут де не взявся поліцейський, який пригрозив заарештувати Міхаеля за порушення громадського порядку.
Міхаель рушив угору по Уландштрасе, в бік Кур- фюрстендам, незадоволений тим, що не нагримав ще й на поліцейського. Де там — він просто прикусив язика й мовчки проковтнув свою лють. Сховався, як побитий пес, аби тільки
